Балканська подорож з українським присмаком
З 4 по 14 липня 2016 року я взяла участь у роботі Літнього університету Сребрениці (Боснія та Герцеговина), який було присвячено вивченню різноманітних аспектів Сребреницького геноциду 1995 року та вшануванню пам’яті осіб, що стали жертвами цього військового злочину. Протягом всіх двох тижнів, що я перебувала на сході Боснії та Герцеговині, у мене було стійке почуття «дежавю» - ніби я все це вже бачила, тільки не могла згадати, коли саме.
Літній університет Сребрениці був направлений скоріше на отримання особистих вражень та формуванні погляду на трагедію 1995 року, ніж на просте вивчення фактів. Учасникам пропонувалось дійти до висновків самим – завданням організаторів було показати всю різноманітність фактів, свідчень, доказів військових злочинів того часу. Ми зустрілись з безліччю людей, як представників офіційних організацій у Боснії та Герцеговині - ОБСЄ, Програми Розвитку ООН, Офісу Верховного Комісара ООН з прав людини, Міжнародного Трибуналу з колишньої Югославії, Південного Коннектикутського університету (Сполучені Штати Америки), так і з простими очевидцями тих страшних подій, фотографами, які знайомили нас зі своїми фотовиставками, дітьми, що втратили батьків. Ми багато розмовляли, іноді не вистачало слів, але вони й не були потрібні.
Програма Університету відкрилася лекцією головного організатора заходу – пана Мухаммеда Дураковича, який зробив невеликий екскурс у історію кривавих подій у колишній Югославії, та поділився власним досвідом. Пан Мухаммед родом зі Сребрениці, де і перебував у липні 1995 року, коли Армія Республіки Сербської оточила місто та повідомила, що наступного дня всі босняки (мешканці Боснії, що сповідують мусульманську віру) будуть узяті у полон та вислані з міста, яке переходить під контроль сербської армії.
Сребрениця і до того була на межі гуманітарної катастрофи, за три роки війни до невеличкого міста з’їхалися близько 25 тисяч біженців, що ночували у наметах, бувало й так, що просто неба. Харчів не вистачало, були проблеми з питною водою, єдина можливість вижити – це міжнародна гуманітарна допомога, що скидалася з літаків та гелікоптерів у горах. Кожного дня чоловіки та хлопці-підлітки відправлялися «на полювання» - чекали у горах, коли прилетить гуманітарний конвой, не той, що Російська Федерація відправляє на наш багатостраждальний Донбас – а справжній: харчі, вода, ліки. Однак не всі поверталися цілими з тих полювань – одного хлопця на очах Хасана Хасановича, ще одного очевидця, з яким ми зустрілися у м. Поточарі, убило ящиком, що був скинутий з літака. Вся територія біля Сребрениці була всіяна розтяжками, мінами, іншими боєприпасами. Така ось «дорога життя» по-боснійськи. Як згадує пан Хасанович, найдивовижнішим було те, що, чоловіки, повернувшись з таких рейдів, «здобич» ділили на всіх сусідів. Розуміли, що нечесно харчуватись десь тишком-нишком, коли родина поруч голодує, бо не має чоловіка, який зміг би вийти на «полювання».
Після численних закликів біженців про допомогу, ООН спромоглась встановити у Сребрениці так званий «режим безпечної зони», що означало, що ця територія охороняється силами Миротворчого батальйону ООН, та що вся відповідальність за життя та здоров’я мешканців покладена на плечі миротворців. Однак на липневий ультиматум генерала Ратко Младича, головнокомандувача Армії Республіки Сербської, Миротворчий батальйон відповів практично нічим – після проведення переговорів 10 липня 1995 року, було прийняте негласне рішення не вступати у військовий конфлікт та відвести голландський батальйон Миротворчих сил ООН, який складався з близько 300 озброєних миротворців з м. Сребрениці, фактично залишивши місцевих мешканців один-на-один з ворогом. Про це рішення ніхто з місцевих не знав, всі жінки, літні люди та діти, а також приблизно половина чоловіків залишилися у місті, повіривши, що миротворці ООН зможуть їх захистити.
Інша половина ж – у тому числі молодий Мухаммед Дуракович та його батько – втекли до гір, розуміючи, що єдине спасіння – у їх же руках. Вони вирішили дістатися пішки до м. Незук, найближчого населеного пункту, що контролювався боснійською владою. Ліси та гори поряд зі Сребреницею були оточені сербськими військами, йти доводилось переважно вночі, обираючи для шляху лише боснійські селища, переховуючись від всіх. Для родини Дураковичів побіг виявився довгим – 37 діб, але це того вартувало – всі залишилися живими – і Мухаммед та його батько, і мати та двійко сестер, яких трохи раніше до того відправили до м. Тузла, де було безпечніше.
В ніч з 10 на 11 липня 1995 року, коли родини Дураковичів вже не було у місті, біля 20 тисяч босняків залишилися на ночівлю просто неба, біля ООНівської бази, сподіваючись отримати допомогу та захист. Однак не так сталося як гадалося. 11 липня 1995 року до міста увірвалися серби, всіх босняків розділили на дві частини – жінок, хлопчиків до 11-12 років та зовсім кволих літніх чоловіків посадили до автобусів та під наглядом сербських військ депортували. Родина пана Хасана Нухановича, відомого боснійського активіста, відмовилась розділитися, Хасанова мати зажадала залишитись зі своїм чоловіком та молодшим братом Хасана, знаючи, що старший син у безпеці – він працював перекладачем у Миротворчому батальйоні ООН і знаходився на території добре захищеної бази. Так їх, скоріш за все, і вбили – разом всю родину. Ось тільки закопали у різних місцях, а потім ще декілька разів перепоховали, намагаючись сховати сліди злочину. Дані про те, як вбили його близьких пан Хасан збирав десятиліттями, вивчаючи документи, спілкуючись зі свідками, знаходячи інформаторів. Як він каже, просто хотів знати все про кожну останню хвилину життя його родини, чи дали їм побачити одне одного, чи бачила мама, що батька та сина вже немає, чи вбили їх разом чи розділили перед смертю. З тих пошуків народилося дві книжки про трагедію, безліч зібраних матеріалів та жага до відновлення справедливості.
Саме пан Нуханович ініціював декілька юридичних процедур, зокрема, у Європейському суді з прав людини, де отримав відмову, оскільки миротворчий батальйон ООН не був визнаний належним агентом держави Нідерландів. Однак Хасан Нуханович не здався, та подав позов до нідерландського суду, намагаючись притягти до відповідальності командування того самого батальйону, яке дало наказ про здачу Сребрениці, що й призвело до трагедії. І сталося юридичне диво – суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги пана Нухановича та родини Мустафічів та визнав наказ про залишення бази протиправним та таким, що призвів до жахливих наслідків у вигляді загибелі тисяч людей.
Однак радість тривала недовго – уряд подав апеляцію, а потім і касацію, тому провадження про справі ще триває. До речі, про матеріальну компенсацію не йдеться – родини загиблих добиваються, щоб Нідерланди принесли офіційні вибачення сребреницькому населенню, однак не формальні, а дійсно щирі та справжні, покаялися у тому, що не виконали своїх зобов’язань та не захистили мирне населення.
Однак, повернемось до 11 липня 1995 року. Жінки, діти та літні люди були вигнані за межі Сребрениці, вони йшли частину шляху – до 2 кілометрів - пішки, потім їх погрузили до автобусів, які супроводжували озброєні та дуже ворожо налаштовані сербські військові. Протягом довгої дороги будь-який автобус могли зупинити, вивести звідти кого завгодно – познущатися. Так, на підтвердження цього, у експозиції у м. Поточарі є фотокартка молодої жінки, яка вчинила самогубство - повісилася на дереві у лісі - після того, як була зґвалтована сербськими військовими, та дізналася, що її чоловіка було вбито. У родини залишилося двійко малих дітей, що з ними сталося – невідомо.
Чоловіків та хлопців старших за 12 років, які залишилися у Сребрениці, забрали у полон. Розділили на групи по кількасот осіб, вивезли до різних концентраційних таборів, де протягом кількох днів катували, після чого майже всіх вбили. Всього у ті липневі страшні дні Боснія втратила більше 8 тисяч своїх чоловіків та хлопців, які після смерті не були поховані належним чином. Всі тіла були звалені сербськими військовими у великі ями у селах поблизу Сребрениці, без будь-яких пізнавальних знаків. А після того, як розпочав свою роботу Міжнародний Трибунал з колишньої Югославії, військові Армії Республіки Сербської за допомогою будівельної техніки таємно вночі розкопували первинні масові захоронення, та переховували рештки людських тіл у вторинних та навіть третинних масових могилах для того, щоб ускладнити роботу пошукових груп.
Пошук та ідентифікація померлих відбувалася дуже неквапливо до 2000 року, коли під тиском громадськості Боснійський уряд запросив міжнародну організацію - Міжнародну комісію з питань осіб, що зникли без вісті – взяти участь у розкопках масових могил та ідентифікації. Результати вражають – якщо до цього відбувалося впізнання до 50 тіл на рік (за допомогою звичайного антропологічного методу), то тепер цифри складали близько 400-500 осіб щорічно (методом ДНК-аналізу).
Робота Комісії заслуговує на окрему статтю, якщо дуже коротко, то головний офіс та лабораторія ДНК знаходяться у м. Сараєво, там відбувається основна ідентифікація залишків тіл загиблих. Завдяки провідним технологіям ідентифікувати особу можна лише по частині кістки або іншого біологічного матеріалу. Кожний такий аналіз коштує близько 600 доларів США, однак усі витрати взяли на себе країни, що виступають спонсорами Комісії. У місті Тузла є антропологічна лабораторія, де збираються, аналізуються та зберігаються всі рештки тіл, які були знайдені у масових могильниках. Антропологи вивчають кістки та м’язові матеріали, що збереглися, співставляють зразки між собою та приходять до висновку, до якого понівеченого тіла належить нова знайдена кістка або м’яз.
Вражає весь підхід до процесу ідентифікації та зберігання даних – наприклад, коли Комісією подаються дані про збіг ДНК знайденого невпізнаного до того тіла та його родичів, за допомогою комп’ютерних шифрів код ДНК зашифровується, щоб у влади не було зразка ДНК живих осіб, для уникнення можливості зловживань. Як тільки антропологи доходять до висновку, що більша частина тіла вже зібрана, вони наносять на схему скелета різними кольорами ті кістки, які вже знайдено, і показують і без того морально виснаженим родичам не рештки тіла, яке виглядає не найкращим чином, а кольорову схему. Після того, як процес ідентифікації завершено, родині пропонується на вибір або поховати свого родича на родинному кладовищі (вони це можуть зробити у будь-який час після заповнення офіційних паперів), або дочекатися 11 липня – кожного року у Меморіальному центрі м. Поточарі відбувається урочисте поховання жертв Сребреницького геноциду, у якому ми з іншими учасниками Літнього університету взяли участь.
11 липня 2016 року ми у складі офіційної делегації від Літнього університету Сребрениці вшанували пам’ять боснійців, що стали жертвами військового злочину. У приміщенні колишньої бази ООН відбулися урочистості, з промовами виступали мер Сребрениці, представники Туреччини, Сполучених Штатів Америки, інших країн, міжнародних організацій та установ, а після цього о 13 годині розпочалося поховання більше 100 жертв, тіла яких було знайдено та ідентифіковано за останній рік зусиллями Міжнародної комісії з питань осіб, що зникли без вісті.
Якщо б мене попросили дати визначення одним словом всього, що відбувається у Боснії та Герцеговині сьогодні, то кращого слова, ніж «повага», годі й шукати. Повага до родичів, які втратили 21 рік тому найдорожче – своїх чоловіків, батьків, братів. Саме як вираз поваги до жертв Сребреницького геноциду кожного року відбувається триденний Марш Миру, який повторює у зворотному напрямку шлях біженців з Сребрениці до Незуку – вільного боснійського міста. Це – справжнє випробування для сили волі та духу, йти під балканським гірським сонцем дуже складно, кожний кілометр по схилам та горам дається важко, але неймовірні люди поряд не дають здатися. Близько 7-8 тисяч учасників, переважно з Боснії та Герцеговини, але є й міжнародні делегації, йдуть вервечкою по гірським тропкам, заходять до боснійських сіл, ніби засвідчують своєю участю у цьому Марші наступне: «Неважливо, якого ти віросповідання чи національності. Людяність – це щось спільне, вище за якісь умовності».
Деякі чоловіки на початку маршу знімають своє взуття та йдуть цей довгий шлях босоніж, як вияв поваги до тих чоловіків у далекому 1995-му, які не мали належного взуття для довгих переходів чи туристичних рюкзаків, але мали лише одне бажання – вижити. Місцеве сільське населення готується до маршу весь рік. Рівень життя у Боснії дуже низький, тому родини відкладають гроші весь рік, для того, щоб перед Маршем купити у неймовірно великих обсягах чай, каву, напої, солодощі та роздавати учасникам як вияв подяки за те, що вони вшановують їх загиблих синів та батьків участю у Марші. Ніяких слів не вистачить, щоб описати ту гамму почуттів, коли ти, змучений після довгого переходу горами, заходиш до села, і бачиш, що всі подвір’я відкриті, а місцеві жінки та діти стоять біля дороги з тацями кави, чаю, цукерок, і щиро вмовляють пригоститися та відпочити біля їх будинку. Відмовитися майже неможливо, запропонувати гроші за пригощання – велика образа.
Запам’яталася ще одна випадкова розмова, випадок на дорозі. Весь Марш охороняють місцеві поліцейські, до вимог безпеки дуже серйозне ставлення, на шляху постійно зустрічаються Червоний Хрест, МНСники, поліцейські патрулі. Якщо у перший день на шляху нам попадалися правоохоронці з шевронами федеративної Боснії та Герцеговини, то на другий день, оскільки ми зайшли на територію, що після мирних угод 1995 року була закріплена за сербськомовним населенням як окреме територіальне утворення, шеврони поліцейських змінилися. Замість надпису латиницею “Bosnia and Herzegovina” я прочитала на більш звичній для мене кирилиці «Република Српска», тому й вирішила поцікавитися у одного з організаторів Університету Рузміра, який юридичний статус у цієї самої Републіки, як складаються відносини з федеральною владою, як розподіляються прибутки та оподаткування тощо. Розмова велася англійською, і тут до неї несподівано втрутився незнайомий нам боснієць. Він настільки щиро та з болем промовив до мене: «Ми заплатили за цю саму Республіку Сербську тисячами життів наших чоловіків у Сребрениці у 1995 році, тому не потрібно питати, чого вона нам вартувала», я розгубилася, але Рузмір відповів: «Ця дівчина з України, і тому добре розуміє, про що йдеться мова». Наш співрозмовник сказав, що тоді і дійсно не потрібно нічого пояснювати, бо всі чудово розуміють, що Росія зараз робить те саме з Україною, що серби робили з боснійцями двадцять років тому, і що його симпатії повністю на нашому боці. Він також з гордістю повідомив, що відправив декілька смс-повідомлень за перемогу Джамали на конкурсі «Євробачення» на підтримку України, і радий, що наша кримськотатарська співачка перемогла. Після привалу ми загубили один одного, але мені здалося, що ця зустріч була не випадковою, ніби знак зверху, що ми не одні у нашій війні.
Ще одне глибоке враження з вивчення боснійського досвіду – це наполегливість у кримінальному переслідуванні військових злочинців, які переховувалися у Сербії та Росії десятками років. Наприклад, генерал Армії Республіки Сербської Радован Караджич близько 12 років жив у Сербії під новим ім’ям, працював лікарем альтернативної медицини, змінив зовнішність, відпустивши бороду та довге волосся. Він був упевнений у тому, що ніхто його не впізнає, але за допомогою ДНК-аналізу його волосся, яке поліцейські агенти непомітно вилучили у його кабінеті, вдалося встановити, що цей літній чоловік і є Радованом Караджичем, його було затримано, а потім і засуджено до 40 років позбавлення волі Міжнародним Трибуналом з колишньої Югославії. Кожного року у Боснії та Герцеговині проводиться багато шкіл, конференцій, зустрічей, присвячених подіям 1992-1995 років, місцеві активісти намагаються активно долучати міжнародну спільноту до діалогу.
Боснійці кажуть, що сторінку військових злочинів у Боснії та Герцеговині назавжди буде перегорнуто лише тоді, коли кожен злочинець понесе покарання, і кожен уряд, що був причетний до замовчування або приховування цієї трагедії, принесе щирі вибачення боснійському народові. Вони готові працювати над цим стільки, скільки потрібно. І це те, чого і нам треба було б повчитися – повазі до полеглих та їх родин та пошуку справедливості всіма способами.
Фото Raluca Răcăşan, David Pettigrew, Elizabeth Shaughnessy, Norman Bendle, автора.