MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Ключові напрями пенітенціарної реформи як складові національного Плану дій у сфері прав людини

22.01.2016   
Вадим Човган
Під новорічні свята Український Уряд опублікував довгоочікуваний План дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року. План дій став результатом діяльності робочих груп, які були створені Міністерством юстиції України та складались з представників громадянського суспільства, органів державної влади та міжнародних організацій.

Уся представлена в цій статті інформація є індивідуальною позицією автора та не є офіційною думкою чи позицією Консультативної місії Європейського Союзу в Україні, в якій він працює.

Під новорічні свята Український Уряд опублікував довгоочікуваний План дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року[1]. План дій став результатом діяльності робочих груп, які були створені Міністерством юстиції України та складались з представників громадянського суспільства, органів державної влади та міжнародних організацій.

Здається, що побоювання громадянського суспільства та Обмудсмена[2] стосовно можливого вихолощування Плану дій під час його редагування[3], на щастя, не справдились, і він був прийнятий без редагування по суті.

Нам випала нагода безпосередньо розробляти ті положення Плану, які безпосередньо стосуються прав людини у пенітенціарній сфері. Тому вважаємо за доцільне презентувати у цій статті, що ж саме передбачається урядовим документом у контексті діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України (ДКВС) у сфері прав людини. На нашу думку, положення, які закладені у Плані дій, можуть стати міцним підґрунтям для майбутнього здійснення запланованої пенітенціарної реформи[4] у відповідності до міжнародних стандартів. Багато з них є достатньо далекоглядними для того, щоб стати стратегічними лініями розвитку ДКВС на тривалий строк.

Насамперед зазначимо, що План дій відобразив велику кількість зауважень та рекомендацій щодо проблем прав в’язнів, які висловлювалися нами та провідними фахівцями у працях, здійснених в рамках проектів Харківської правозахисної групи[5]. Вирішальну роль у закріпленні цих рекомендацій у Плані дій відіграли Консультативна місія Європейського Союзу та Харківська правозахисна група. Ці організації навіть закріплені як суб’єкти, що відповідальні за виконання Плану «за згодою» у низці його положень.

Отже, про які заходи йдеться?

1) Демілітаризація. Перепідпорядкування ДПтС Мінюсту. Динамічна безпека

«Розроблення і затвердження стратегії та плану дій щодо поступової демілітаризації Державної кримінально-виконавчої служби, її безпосереднього підпорядкування Мін’юсту та впровадження методів динамічної безпеки в установах попереднього ув’язнення та виконання покарань, які гарантуватимуть недопущення подальшого зниження існуючого рівня привабливості та престижності роботи в Державній кримінально-виконавчій службі та сприятиме їх підвищенню» (п. 8.9). Індикатором досягнення цього заходу є затвердження відповідного плану та стратегії, дедлайном визначено 3 квартал 2017 року.

Підпорядкування Державної пенітенціарної служби безпосередньо Мін’юсту необхідно для перетворення ДПтС із відомства із квазівійськовою філософією у відомство цивільного типу. Ця ж ціль ставиться перед демілітаризацією.

У п. 11.7 Висновку №190 (1995) Парламентської Асамблеї Ради Європи щодо вступу України до Ради Європи вказувалося, що відповідальність за керівництво в’язницями, за виконання судових рішень повинна бути передана (transfer) Міністерству юстиції до кінця 1998 року. Більш важливо, що у п. 13.7 Резолюції №1466 (2005) ПАРЄ[6] вказується: «(Що стосується поваги до верховенства права та захисту прав людини, Асамблея закликає українську владу) … закінчити передавання (transfer) Державного департаменту з питань виконання покарань Міністерству юстиції». Таким чином, Рада Європи рекомендувала безпосереднє підпорядкування пенітенціарного відомства Міністерству юстиції. ДПтС в цьому не сенсі не надто відрізняється від колишнього Департаменту з питань виконання покарань, основна їх відмінність полягала саме в формальній зміні назви колишнього Департаменту[7]. Що стосується зміни взаємовідносин між пенітенціарним відомством та Мін’юстом, то ми вже давно, відразу після перейменування колишнього Департаменту у Службу, вказували на косметичність змін у цій сфері[8]. Тобто по суті ДПтС має майже такий самий статус як і колишній ДДУПВП, а рекомендація ПАРЄ щодо підпорядкування в’язничного відомства Міністерству юстиції залишається невиконаною.

Користуючись нагодою, зазначимо, що майже у всіх країнах ЄС в’язнична служба функціонує як складова Міністерства юстиції[9].

Перетворення ДПтС у відомство цивільного типу inter alia є необхідною умовою для впровадження динамічної безпеки в пенітенціарних установах та кращого забезпечення прав людини на практиці. Зауважимо, що впровадження динамічної безпеки[10] саме по собі є передумовою для належного забезпечення прав людини[11].

Необхідно підкреслити, що сьогоднішній стан із в’язничними кадрами є критичним, а тому демілітаризація може стати вибухонебезпечним заходом у значенні можливої провокації відтоку і без того недостатніх та здебільшого некваліфікованих кадрів. Мілітаристський статус, носіння «погонів», самоствердження над в’язнями та виділення серед звичайних робітників за рахунок цього не є єдиною мотивацією, яка тримає кадри у «системі». Звання дає можливість більш раннього виходу на пенсію (хоча ця «пільга» стала менш привабливою кілька років тому, коли був збільшений строк необхідної для спеціальної пенсії вислуги), а також створює враження журавля в небі – можливості отримання примарних «пільг» та перспектив, пов’язаних із житловим забезпеченням, надбавками до зарплати, її підвищенням та ін.

Співробітники Служби у приватних розмовах все частіше зазначають про свої наміри полишати свою роботу, про те, що кадровий колапс не за горами. Ключовою мотивацією цих тверджень є непомірно низький рівень зарплати – середньостатистичний працівник Служби отримує близько 2 тис. грн. Серед більше ніж десятка силових відомств у службі цей рівень чи не найнижчий – подейкують, що гірше тільки у Державній службі з надзвичайних ситуацій. Твердження щодо низького рівня зарплати як можливого чинника погіршення і так критичного стану із кадрами у Службі, справді, є небезпідставними. Тоді як працівники приватних охоронних структур, завдання в яких стверджувано є менш відповідальними, отримують щонайменше в два рази вищу зарплату, а військові – в три-чотири рази, утримати пенітенціарний персонал може справді виявитись складним завданням.

Недарма 24 грудня 2015 року ЦК Всеукраїнської профспілки персоналу органів та установ пенітенціарної служби прийняла Постанову РЗПрЦК №ІV, затвердивши текст листа Прем’єр-Міністру України з приводу мінімізації негативних наслідків можливої оптимізації ДКВС для її персоналу.

З цього приводу варто звернути увагу на кілька аспектів планованої демілітаризації:

а) У Плані дій вказується на те, що демілітаризація повинна гарантувати «недопущення подальшого зниження існуючого рівня привабливості та престижності роботи в Державній кримінально-виконавчій службі». Ця фраза не означає, що служба в ДКВС є престижною чи привабливою, а лише вказує на недопустимість погіршення існуючого, нехай і вкрай низького, рівня. Вона закріплює положення, яке, як показує досвід окремих країн Східної Європи у 90-х роках, повинно стати принципом демілітаризації, щоб не допустити негативних соціально-економічних наслідків;

б) У Плані дій вказується на необхідність того, щоб план дій та стратегія щодо демілітаризації, безпосереднього підпорядкування Мін’юсту та впровадження методів динамічної безпеки, сприяли підвищенню вказаного існуючого рівня престижності та привабливості служби. Для того, щоб демілітаризація була сприйнята персоналом, він має отримати належну компенсацію. Наприклад, суттєве підвищення існуючого рівня зарплати та зменшення його залежності від розсуду щодо надання т. зв. «премій» безпосереднім керівництвом (зменшення суворості підпорядкування є одним із аспектів демілітаризації) могли б стати серйозним фактором легітимізації демілітаризації в очах самого персоналу;

в) Належна розробка вказаних проектів плану дій та стратегії не повинно означати «рубання з плеча». Перш за все повинні бути прийняті виважені та поступові, довгострокові документи. Вони мають брати до уваги міжнародний досвід демілітаризації, як-от надання можливості особам, які пропрацювали в ДКВС тривалий час (наприклад, довше 10 років) вийти на свого роду дострокову пенсію із збереженням існуючого звання. Демілітаризація не повинна стосуватись осіб, які виконують завдання мілітаристського характеру[12]. Йдеться, наприклад, про працівників відділу охорони установ виконання покарань, які мають безпосередній доступ до зброї;

г) Демілітаризація дійсно може потягнути за собою підвищення пенсійного віку. Це є невралгічною точкою для сучасного пенітенціарного персоналу, який цілком можна зрозуміти. З іншого боку, досвід країн ЄС свідчить про мінімізацію такого роду пільг та зрівняння їхнього пенсійного віку із загальним пенсійним віком. Звичайно, тут можна згадати про те, що умови «пенітенціарної» праці в Україні є гіршими, але навряд чи є виправданим вимагання стандартів праці розвинених країн, не сприймаючи та поступово не запроваджуючи їхній досвід. Тому головною пересторогою тут повинна стати поступовість переходу до загальних умов виходу на пенсію. Можливо, нові умови пенсійного забезпечення повинні стосуватись тільки майбутніх працівників.

Цей аналіз виходить за рамки цієї статті та потребує детальнішого викладу у майбутньому.

2) Відхід від колективної системи тримання та зменшення пенітенціарних установ

«Розроблення та внесення на розгляд Кабінету Міністрів України Державної цільової програми щодо поступової реорганізації колективної системи тримання в установах виконання покарань до камерної системи тримання та зменшення допустимої планової наповнюваності установ виконання покарань до 300 – 400 осіб в одній установі» (п. 32.1).

У своїй 11-ій Загальній доповіді (2001 р.) Європейський комітет з запобігання катуванням (ЄКЗК, Комітет) критикував «сам принцип розміщення (в’язнів) у гуртожитках із великою кількістю місць», адже часто тримання в таких гуртожитках «призводило до тримання у тісноті та шкідливих умовах». На додаток до недостатності приватності, Комітет встановив високий ризик залякування та насилля окремих в’язнів та проблеми контролю з боку персоналу. Більше того, належне розміщення в’язнів у відповідності до їхнього індивідуального ризику ставало практично неможливим.

Під час візиту до України у 2009 році Комітет критикував колективне тримання, вказуючи на конкретні порушення у зв’язку із таким триманням в Бучанській виправній колонії (п. 113 Доповіді про візит в Україну у 2009 році). До речі, масове колективне тримання у неналежних умовах до цих пір є особливістю цієї установи у відповідності до даних нещодавніх візитів туди.

У свіжому документі «Житловий простір на в’язня у в’язничних установах: стандарти ЄКЗК» Комітет резюмує, що з огляду на проблеми масового колективного тримання у гуртожитках він тривалий час виступає за відхід від багатомісних приміщень гуртожитків на користь менших житлових відділень[13].

 Специфіка архітектури українських в’язниць пов’язана із радянським минулим. Радянська філософія виконання покарань передбачала, що засуджений повинен виправлятись шляхом залучення до праці, а також «колективом і через колектив». Наслідком такого підходу разом із масовим застосуванням покарання у виді позбавлення волі, стала побудова пенітенціарних установ колективного типу або «колоній» – як вони називаються в Україні. Колонії – це в’язниці із камерами барачного типу, які, як правило, розраховані на велику кількість людей. Зазвичай, в них засуджені проживають не по одному і не по кілька осіб, а групами. Причому здебільшого великими групами (більше 15-50 осіб).

Раніше, нами описувалась низка проблем з точки зору прав людини, які виникають у разі тримання засуджених у приміщеннях колективного ув’язнення – т. зв. «казармах»[14]:

а. Менеджмент.

За кожне приміщення, в якому утримується велика група засуджених, відповідає один начальник відділення. У відповідності до усталеної практики на одного начальника відділення соціально-психологічної служби може доводитись від 60 до 100 засуджених. Існують ситуації, коли один представник персоналу є відповідальним ледь не за сотню засуджених. Таке співвідношення виключає можливість вести мову про ефективне управління та a fortiori про належне забезпечення прав людини.. Начальники відділень користуються законодавчою можливістю призначення своїх «помічників» із числа засуджених, які називаються днювальними. Разом з тим мають місце і випадки, коли із числа засуджених призначаються неформальні лідери. Саме за допомогою офіційних або ж неофіційних лідерів з числа засуджених начальники відділень і вимушені адмініструвати засуджених, враховуючи їхню кількість в одному відділенні.

Така ситуація призводить до повсюдних порушень прав людини. Перш за все, йдеться про фізичне та психічне насилля між самими засудженими. Призначені адміністрацією установ лідери з числа засуджених, використовуючи підтримку (або ігнорування) з боку персоналу, часто вдаються як до психологічного, так і до фізичного насилля з метою підтримки порядку у своїх відділеннях. Таким способом пенітенціарний персонал отримує можливість уникати відповідальності навіть у тих випадках, коли про випадки катувань або неналежного поводження стає відомо контролюючим суб’єктам. Доведення їх причетності, а тим більше притягнення до відповідальності у таких випадках ускладняється, навіть коли стає відомо про підбурювання з їх боку[15]. Самі ж засуджені-жертви, побоюючись розправи з боку інших засуджених, не наважуються скаржитися щодо порушень до відповідальних органів чи поширювати інформацію серед громадськості.

На проблему неформальних лідерів (як в установах виконання покарань так і в слідчих ізоляторах) неодноразово вказував і Комітет з запобігання катуванням Ради Європи (див. напр. доповіді щодо візитів у 2002 (пункт 92), 2005 (пункт 92) 2012 (пункт 25) та 2013 роках).

Наприклад, у доповіді 2005 року ЄКЗК вказав: «У своєму звіті про візит 2002 року (пункт 92) ЄКЗК рекомендував, щоб ув’язнені-днювальні не виконували завдання, пов’язані з підтримкою порядку та контролем. Проте це тривало й у 2005, особливо в колонії № 61, де, до того ж, днювальні мають вплив на накладення дисциплінарних санкцій. ЄКЗК рекомендує припинити таку практику в майбутньому». У цій же доповіді здійснювалося посилання на оновлені у 2006 році Європейські в’язничні правила, у п. 62 яких вказується, що жоден ув’язнений не повинен наділятися будь-якими дисциплінарними повноваженнями.

До речі, у Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань міститься норма, що для забезпечення належного внутрішнього порядку у гуртожитках адміністрація установи може додатково покладати на цих осіб інші обов’язки, які не суперечать законодавству. Однак українське законодавство не містить прямих заборон покладанню на засуджених окремих функцій персоналу ДПтС України, а тому ця норма як призводила, так і призводитиме до зловживань. Додаток № 23 ПВР, що визначає обов’язки днювальних, надає їм надто широкі повноваження із контролю над іншими засудженими та мав би бути змінений.

Слід відмітити, що, разом з масовим колективним розміщенням, у великій кількості пенітенціарних установ утримання здійснюється у менших житлових приміщеннях, в яких можуть утримуватись від 8 до 25 осіб. Такі приміщення іноді називають «блочні» приміщення, а їх обладнання вважається прогресивним досягненням адміністрації установ. Вважається, що такі приміщення мали б спростити окреслену проблему. Однак разом з позитивними рисами на практиці це обертається й негативними наслідками, які можуть погано впливати на менеджмент. Йдеться про закріплення відповідальних лідерів-засуджених за кожним таким приміщенням.

Крім окреслених ускладнень менеджменту, колективне розміщення засуджених ускладнює проведення обшуків приміщень та призводить до підвищення конфліктності ситуацій, коли такі обшуки відбуваються. Також неминуче ускладняється контроль за засудженими в нічний час доби.

б. Приватність

У приміщеннях із великою кількістю засуджених фактично відбувається триваюче втручання у право на приватність. Майже відсутність можливостей залишитись наодинці, не рахуючи випадки дисциплінарних стягнень та окремі нетривалі моменти, є суттєвим втручанням у право на приватність. Це призводить до різноманітних намагань засуджених уникнути такого втручання, як-то завішування своїх ліжок (найчастіше двоповерхових) простирадлами з метою залишитись наодинці. З іншого боку, такі дії є порушенням режиму відбування покарання, адже забороняються Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань (Розділ 3 пункт 3).

За таких умов засудженим доводиться постійно знаходитись в оточенні інших засуджених, піддаватись різноманітним незручностям – стороннім шуму та запахам. Непоодинокими є скарги засуджених на випадки, коли таке розміщення призводить до захворювання на різноманітні трансмісивні хвороби, на кшталт ГРВІ або й туберкульозу.

в. Насилля між засудженими

На додаток до насилля, яке є наслідком призначення засуджених-лідерів для забезпечення порядку у відділеннях, колективне розміщення має й інші, не менш серйозні наслідки – побутове насилля між засудженими. Співжиття із великою кількістю осіб, до того ж із кримінальним минулим, неминуче призводить до виникнення систематичних конфліктних ситуацій, які в окремих випадках можуть переростати у психічне і фізичне насильство.

Крім того, уразливі групи засуджених, знаходячись у постійному оточенні інших засуджених, піддаються особливо високому ризику насильства та дискримінації.

З огляду на зазначені аргументи, необхідним є поступовий перехід від колективної системи розміщення до камерної системи. При чому камерна система не повинна означати розміщення засуджених по 3 і більше чоловік, адже в такому випадку створюються умови для продовження використання існуючого типу менеджменту та забезпечення порядку і безпеки в установах – із залученням адміністрацією пенітенціарних установ помічників із числа засуджених.

Що стосується необхідності зменшення загальної планової наповнюваності установ, то такий крок продемонстрував свою практичну успішність для пенітенціарної реформи у скандинавських країнах у 70-80-х роках минулого століття. Великою установою завжди складно управляти, а індивідуальний підхід з метою реабілітації та реінтеграції в таких умовах є примарним. Тому вітчизняні установи, розраховані на тримання подекуди 2 тис. осіб, не можна визнавати прийнятними. Менеджмент в’язнів та індивідуальна робота з ними є головними перевагами невеликих пенітенціарних установ, які повинні стати головними аргументами для переходу до невеликої планової наповнюваності майбутніх реформованих закладів.

Зменшення планової наповнюваності може відбуватись як у зв’язку із будівництвом нових установ (примітно, що за час незалежності Україна не побудувала жодної нової установи), так і шляхом зміни відповідних документів щодо операційної спроможності існуючих установ. Це завдання полегшується сучасним процесом зменшення кількості в’язнів відносно іншого населення України, хоча воно вимагає додаткових кроків у напрямку подальшого зменшення та закріплення результатів зменшення за допомогою реформи кримінально-правової та кримінально-виконавчої політики держави.

3) Відновлення цільової програми реформування ДКВС

«Відновлення виконання Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на 2013-2017 роки в частині, яка передбачає покращення умов утримання в установах виконання покарань та попереднього ув’язнення» (п. 8.8).

Одним із кроків попереднього уряду ще до «призупинення» його намірів щодо євроінтеграційних процесів України було прийняття Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на 2013-2017 роки. Головним розробником цього важливого документу була ДПтС України. Це було видно і з викривлених пріоритетів розподілу коштів по різним напрямкам реформування, в яких не прослідковувалась прихильність першочерговим завданням з точки зору прав людини[16]. У відповідності до Паспорта цієї Програми на її реалізацію мало бути витрачено 6 011,73 млн. грн., тобто дещо більше 6 мільярдів грн. Програма мала б бути змінена із перерозподілом коштів з урахуванням пріоритетів прав людини. Однак Постановою Кабінету Міністрів України №71 від 5 березня 2014 року «Деякі питання оптимізації державних цільових програм і національних проектів, економії бюджетних коштів та визнання такими, що втратили чинність, деяких актів Кабінету Міністрів України» було достроково припинено її виконання.

З цих коштів приблизно третю частину мало бути витрачено на проектування та будівництво об’єктів для перенесення за межі центральної частини міст Львова, Одеси та Херсона СІЗО і виправних колоній (2051,7 млн. грн.)[17]. Завдання, до якого відносився цей захід, називався у Програмі «Поліпшення умов тримання засуджених, забезпечення переходу від їх тримання у гуртожитках казарменого типу до блочного (камерного) розміщення із збільшенням норми жилої площі на одного засудженого шляхом технічного переоснащення і реконструкції УВП, будівництва нових та реконструкції наявних СІЗО» і на його фінансування загалом мало бути витрачено 2802,07 млн. грн., включно із згаданими 2051,7 млн. грн. Це лише частина положень, які мають бути відновлені.

Формулювання вказаного заходу Плану свідчить, що передбачається тільки часткове відновлення виконання цієї Програми – у частині щодо покращення умов тримання, що не є чітко визначеним, але ледь не кожне положення програми може вважатись таким, що так чи інакше спрямоване на покращення умов. Також індикатор досягнення цього заходу полягає у тому, що «виконання Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на 2013-2017 роки відновлено». Більше того, відновлення Програми у відповідності до Плану повинно мати місце вже у першому кварталі 2016 року.

Разом з тим ми уже почули скептичні відгуки держслужбовців щодо можливого відновлення Програми, адже це передбачає виділення значної, кількамільярдної суми із держбюджету.

4) Запровадження новітніх технологій менеджменту процесу виконання покарань та тримання під вартою

4.1) Загальна база режимних даних. Внутрішня комунікаційна система

«Розроблення та прийняття відповідного наказу Мін’юсту, а також встановлення обладнання, необхідного для запровадження електронної бази даних про всіх засуджених та ув’язнених і системи внутрішньої комунікації щодо рапортування з режимних питань (дисциплінарна практика, застосування спеціальних засобів та сили, проведення обшуків тощо) в усіх установах виконання покарань та попереднього ув’язнення; забезпечення можливості прослідковування суб’єктами зовнішнього та внутрішнього контролю внесення змін до інформації, яка комунікувалася через електронну систему» (п. 8.13).

Ідея створення загальної бази даних не є новою. Усі сучасні пенітенціарні системи вже давно користуються таким потужним інструментом менеджменту, який, водночас, забезпечує кращу звітність та дотримання прав людини.

Створення такої бази даних передбачає перехід від паперової роботи, яка пов’язана із режимом, до електронного документообігу. Це дає можливість запобігти таким зловживанням, як зникнення певних документів (наприклад, заохочень), їх виправлення та ін.

Така база надасть можливість належної внутрішньої комунікації між співробітниками установи та посилить якість роботи. Наприклад, начальник установи зможе оперативно затвердити те чи інше рішення, пов’язане з режимом. Крім того, адміністрація установи зможе ефективно контролювати важливі аспекти роботи установи, як-от дисциплінарну практику.

На додаток, база даних дає можливість створення електронних особових справ засуджених, що полегшуватиме роботу із великою кількістю об’ємних особових справ, а також доступ до них з боку зовнішніх суб’єктів (наприклад, доступ з територіального органу чи центрального апарату ДПтС, коли вирішується питання про переведення до іншої установи, доступ адвоката). З-поміж іншого, це полегшить контроль за застосуванням заохочувальних норм (як, наприклад, умовно-дострокове звільнення) як з боку адміністрації установи, так і з боку зовнішніх суб’єктів.

Бази даних повинні бути об’єднані на центральному рівні, що також уможливить створення єдиного національного реєстру засуджених та взятих під варту осіб.

У перспективі усі вказані заходи значно полегшать централізований збір статистичних даних.

Звичайно виконання заходу спричинить необхідність посилення комп’ютерних навичок пенітенціарного персоналу, однак досвід інших країн Східної Європи свідчить, що це завдання не є надто складним.

4.2) Покращення захисту від свавілля під час застосування заохочувальних норм «Розроблення та запровадження автоматизованої системи оцінки ризику з метою встановлення підстав для застосування заохочувальних норм Кримінального кодексу України (статті 81 і 82) та Кримінально-виконавчого кодексу України (стаття 101); забезпечення періодичної переоцінки ризиків з урахуванням даних, зібраних у процесі відбування покарання» (п. 8.14).

Цей захід необхідний з огляду на низку теоретичних та практичних проблем[18] із застосуванням сучасного критерію «виправлення» як частини підстави для застосування заохочувальних норм.

Системи оцінки ризиків вже давно застосовуються прогресивними пенітенціарними системами. Це полегшує роботу персоналу і створює додаткові гарантії захисту прав людини від свавільного застосування критеріїв заохочувальних норм.

4.3) Нова система класифікації засуджених

 «Розроблення та внесення на розгляд Кабінету Міністрів України законопроекту про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України, розроблення та внесення змін до правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань та наказу Мін’юсту від 8 лютого 2012 р. «Про затвердження Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Положення про Регіональну комісію з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, Положення про Апеляційну комісію Державної пенітенціарної служби України з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі» щодо зміни порядку первинної та вторинної класифікації засуджених шляхом запровадження автоматизованої системи оцінки ризиків, релевантних до відповідної класифікації; здійснення періодичної переоцінки ризиків з урахуванням даних, зібраних у процесі відбування покарання» (п. 8.15).

Вітчизняні спеціалісти вказують на значні проблеми первинної класифікації (вирішення питання, до якої установи відправити особу для відбування покарання) та вторинної класифікації (вирішення питання щодо розміщення в межах однієї установи) засуджених з точки зору прав людини[19].

Схоже, що головною причиною проблем є відсутність спеціальної системи оцінки ризиків, яка допомогла б полишити невдалу з кримінологічної точки зору чинну систему класифікації, яка базується на формалістському підході. Ця система призводить до значних порушень прав в’язнів та погано допомагає у належному запобігання насилля між ними.

4.4) Покращення управління фінансовими операціями засуджених

«Розроблення та внесення на розгляд Кабінету Міністрів України проекту нормативно-правового акту щодо спрощення користування засудженими та особами, які взяті під варту, коштами, які зароблені ними (після необхідних відрахувань), шляхом розроблення механізму зберігання таких коштів на карткових банківських рахунках на власний вибір та вільного розпорядження ними, а також створення системи індивідуальних розрахункових карток» (п. 8.19).

Цей захід спрямований на забезпечення прозорості надходжень коштів засудженого. Це має гарантувати право вільно розпоряджатись заробленими коштами, а також полегшить отримання відповідних документальних підтверджень щодо здійснених операцій у разі необхідності відстоювання свої прав. Захід також гарантує право користуватись банківським рахунком у банку на вибір.

5) Відхід від господарських пріоритетів[20]

«Розроблення та внесення на розгляд Кабінету Міністрів України проекту акту про внесення змін до Концепції державної політики у сфері реформування Державної кримінально-виконавчої служби України, затвердженої Указом Президента України від 8 листопада 2012 р. № 631 щодо виключення пріоритету самозабезпечення установ виконання покарань як складової політики залучення засуджених до суспільно корисної праці» (п. 8.16). «Розроблення законопроекту щодо внесення змін до Закону України «Про державну кримінально-виконавчу службу України» в частині зміни прибуткових пріоритетів підприємств Державної кримінально-виконавчої служби та заміну їх на пріоритети реінтеграційних потреб засуджених» (п. 8.17).

Трудова експлуатація в’язнів є проблемою, яка має своє глибоке коріння у радянській виправно-трудовій філософії та практиці. Україна і на сьогодні не відійшла від них. Економічна вигода від працевикористання в’язнів залишається пріоритетом Служби. Варто зазначити також, що це є певним чином вимушеним кроком, адже підхід до фінансування ДКВС не залишає кримінально-виконавчим установам іншого вибору, ніж здійснювати самозабезпечення. За останніми даними, фінансування служби відбувалося на рівні 34-37 % від нормативної потреби[21]. Саме тому зміна існуючої політики працевикористання в’язнів має безумовно супроводжуватись зміною підходу до фінансування ДКВС.

Вказаний захід обумовлений конкретними міжнародними стандартами. Під час свого візиту до України ЄКЗК з 1 по 10 грудня 2012 р. він звернув увагу на цю проблему (п. 26): «Комітет рекомендує, щоб відносини між персоналом і засудженими у виправних колоніях були спрямовані на сприяння соціальній реінтеграції ув’язнених, прогрес безпеки для звільнення і зниження ризику рецидиву після звільнення за допомогою програми доцільної діяльності з урахуванням їх індивідуальних потреб. Що стосується, зокрема, роботи, то інтереси ув’язнених не повинні бути підпорядкованими цілі отримувати фінансовий прибуток від праці в установах виконання покарань (виділено нами. – В.Ч.)». Також він нагадав правило 26.8 Європейських в’язничних правил, яке вказує, що: «Хоча одержання фінансового прибутку від діяльності підприємств у виправних установах може бути корисним з огляду на підвищення стандартів, а також якості та доцільності професійної підготовки, проте інтереси ув’язнених не мусять підпорядковуватися цій меті».

Таким чином, захід не вимагає припинення діяльності підприємств установ виконання покарань, а лише зміни їхньої орієнтації. Це, серед іншого, вимагає зміни підходів до оплати праці в’язнів.

6) Удосконалення залучення в’язнів до корисної діяльності

«Розроблення та внесення на розгляд Кабінету Міністрів України Державної цільової програми удосконалення залучення до корисної цілеспрямованої діяльності засуджених та осіб, які перебувають під вартою, відповідно до стандартів Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню» (п. 8.19).

Важко знайти таку доповідь ЄКЗК про візит до України, де він не згадував би про проблему залучення цілеспрямованої діяльності засуджених та осіб, які перебувають під вартою. Можливо, такою доповіддю є доповідь про візит 2007 року, коли ЄКЗК не відвідував пенітенціарні установи взагалі.

Проблема зайнятості засуджених, а особливо довічників, є системною і потребує вжиття заходів адекватного масштабу. Розроблення Державної цільової програми удосконалення залучення до корисної цілеспрямованої діяльності засуджених та осіб, які перебувають під вартою, може стати підґрунтями для таких заходів. Варто зазначити, що йдеться про розроблення саме цільової програми, а не стратегії чи іншого документа. Це обумовлено необхідністю залучення коштів держбюджету для підкріплення вказаних заходів з розвитку цілеспрямованої діяльності.

7) Покращення механізму імплементації міжнародних пенітенціарних стандартів

Про деталі проблем щодо імплементації рішень Європейського суду у пенітенціарній сфері ми вказували раніше, базуючись на моніторингу адміністративної практики виконання рішень ЄСПЛ у пенітенціарній сфері, а також відповідних розпорядчих документів протягом 2011-2014 років[22]. Так само наше детальне вивчення виконання рекомендацій ЄКЗК щодо українського пенітенціарного законодавства продемонструвало відверто пасивний підхід національної влади[23].

За результатами цих досліджень, а також у доповідях правозахисних організацій[24], ми рекомендували:

розробити підзаконний нормативний акт, який врегулює питання виконання рішень ЄСПЛ та рекомендацій ЄКЗК, що виникають як на рівні ДПтСУ, територіальних органів, так і на рівні окремих установ, що їй підпорядковані;

створити окремий підрозділ у ДПтСУ, який би відповідав за належне виконання рішень ЄСПЛ та рекомендацій ЄКЗК;

підвищити оперативність відомчої нормотворчості, спрямованої на втілення цих рішень та рекомендацій;

забезпечити вільний доступ на сайті ДПтСУ (чи Мін’юсту) до всієї інформації, що стосується виконання рекомендацій ЄКЗК та рішень ЄСПЛ;

розробляти звіти про заходи, спрямовані на виконання рекомендацій чи положень, що містяться у цих міжнародних стандартах, із обґрунтуванням невиконання окремих вимог та перешкод, що до цього призводять.

Як результат, План дій закріпив такі положення з цього приводу:

7.1) Створення окремого оновленого підрозділу ДПтС, який буде відповідальним за імплементацію стандартів Європейського суду та Комітету із запобігання катуванням

«Розроблення та подання на розгляд Кабінету Міністрів України проекту акту про внесення змін до Положення про Державну пенітенціарну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 р. № 225, та створення в структурі ДПтС окремого підрозділу з відібраним шляхом проведення відкритого конкурсу персоналом, який буде відповідати за належне виконання рішень Європейського суду з прав людини, гарантувати ефективне вжиття заходів загального характеру, які визначені Урядовим уповноваженим у справах Європейського суду з прав людини, та інших додаткових заходів, необхідних для недопущення у подальшому порушення вимог Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання; забезпечуватиме повну імплементацію рекомендацій Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню та інших міжнародних стандартів у пенітенціарній сфері» (8.10).

7.2) Детальніше врегулювання процесу імплементації стандартів Європейського суду та Комітету

«Розроблення та прийняття нормативно-правового акта з питань регулювання порядку виконання рішень Європейського суду з прав людини та рекомендацій Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню на рівні ДПтС, її територіальних органів, а також окремих установ, що їй підпорядковані» (8.11).

Цей захід пов’язаний із тим, що процедурний аспект виконання рекомендацій ЄКЗК не врегульований належно. У свою чергу, процес виконання рішень Євросуду хоч і врегульований, однак у контексті специфіки пенітенціарних установ цього виявилась недостатньо для їх належної імплементації.

З доцільністю розробки та затвердження вказаного нормативного акту погодився і Урядовий уповноважений у справах ЄСПЛ Б.В. Бабін, який був учасником та заступником голови відповідної робочої групи.

7.3) Підвищення прозорості процесу імплементації стандартів Європейського суду та Комітету

«Створення окремого розділу на офіційному веб-сайті ДПтС з наданням вільного доступу на сайті ДПтС до всієї інформації (документів, у яких вона міститься) щодо виконання рекомендацій Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню та рішень Європейського суду з прав людини, зокрема подань Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини, а також відповідей щодо вжитих ДПтС України та її установами заходів до створення спеціального ресурсу Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини» (п. 8.12).

Як видно, це захід має бути тимчасовим з урахуванням того, що Офісом Урядового уповноваженого у справах ЄСПЛ передбачається створення спеціального ресурсу, який, як планується, міститиме подання Уповноваженого, а також відповіді від органів державної влади (у нашому випадку, від ДПтСУ).

8) Покращення механізму скарг в’язнів

8.1) Конфіденційні скриньки

 «Встановлення в кожній установі виконання покарань та установі попереднього ув’язнення скриньки для кореспонденції, доступ до якої матиме лише суб’єкт, відповідальний за збирання кореспонденції (з інших положень Плану видно, що йдеться про Укрпошту – прим.авт.); унеможливлення доступу до скриньок та кореспонденції, яка міститься в них, адміністрації установ виконання покарань та установ попереднього ув’язнення» (7.8).

Гарантування відправлення скарг без цензури з боку адміністрації пенітенціарних установ є особливо важливим, оскільки це право є необхідною умовою для захисту будь-якого іншого права. Належна система скарг є особливо важливою з точки зору попередження катувань та інших видів неналежного поводження чи покарання.

Ідея залучення незалежного посередника між засудженими та отримувачами їхньої кореспонденції містилась у рекомендаціях ЄКЗК Україні. Так у п. 124 Доповіді про візит в Україну у 2000 році вказується на один із шляхів забезпечення конфіденційності скарг ув’язнених – встановлення скриньок, доступ до яких матимуть лише особи, що викликають довіру. У п. 136 доповіді про візит в Україну в 2002 році Комітет вже вказував на необхідність негайного виконання рекомендації щодо конфіденційності процедури оскарження, висловленої у попередній доповіді, в тому числі і щодо встановлення скриньок, які зможуть перевірятися особами, що викликають довіру. Таким чином, Комітет натякав, що особи, які займатимуться відправкою кореспонденції, не повинні належати до пенітенціарного відомства.

На нашу думку, підходящим суб’єктом могла стати тільки Укрпошта.

8.2) Захист вихідної кореспонденції. Незалежний посередник – Укрпошта

 «Розроблення нормативно-правових актів про внесення змін до Правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби, Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань та Інструкції з організації перегляду кореспонденції (листування) осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, затверджених наказом Мін’юсту від 2 липня 2013 р. № 1304/5, а також Кримінально-виконавчого кодексу України щодо створення системи подання вихідної кореспонденції засудженими та особами, взятими під варту, яка б передбачала наявність окремого незалежного суб’єкта, відповідального за збирання кореспонденції таких осіб (Українське державне підприємство поштового зв’язку «Укрпошта») (7.7).

Це положення передбачає виключення процедури перегляду вихідної кореспонденції. Схожа норма закріплювалася нами і у проекті закону «Про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України» (щодо поліпшення умов тримання засуджених)» (№ 2685 від 21.04.2015), який був прийнятий у першому читанні наприкінці 2015 року. Зокрема, редакція ч.3 ст. 113 КВК України вказує, що кореспонденція, яка надсилається засудженими, перегляду не підлягає[25]. Це, однак, не виключає можливості втручання у таку кореспонденцію в загальному порядку, встановленому КПК України.

8.3) Онлайн скарга

«Розроблення та внесення змін до правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів та установ виконання покарань Державної кримінально-виконавчої служби, які передбачатимуть створення можливості подання особами, взятими під варту, та засудженими конфіденційної онлайн скарги на неналежне поводження чи умови тримання за допомогою Спеціальної інформаційно-комунікаційної системи ДПтС до Національного превентивного механізму, органів вищого рівня ДПтС, органів прокуратури; виключення можливості втручання сторонніх осіб до процесу подання скарги та внесення відповідних пропозицій щодо бюджетного фінансування зазначених заходів» (п. 7.13).

Запровадження онлайн скарги може стати додатковою гарантією права на скаргу. Однак її ефективність залежатиме від програмного забезпечення, яке буде використано. Воно повинно передбачати створення автоматичних непорушних протоколів у разі стороннього втручання у процес пересилання скарги. Це повинно створити можливість прослідкувати будь-яке стороннє втручання у систему.

Конфіденційні скриньки та онлайн скарги є особливо актуальними і у перспективі пропонованої нами повної заборони перегляду кореспонденції до органів державної влади у Кримінально-виконавчому кодексі (див. проект змін до КВК №2685 від 21.04.2015).

8.4) Конфіденційні дзвінки до органів державної влади

«Розроблення та внесення на розгляд Кабінету Міністрів України законопроекту про внесення змін до Закону України «Про попереднє ув’язнення» та Кримінально-виконавчого кодексу України щодо закріплення гарантій надання засудженим та особам, взятим під варту, можливості безоплатно та конфіденційно телефонувати до органів державної влади та державних установ» (п. 7.10).

Головним викликом цього заходу стане технічне забезпечення гарантії невтручання у телефонні розмови.

9) Інші заходи щодо запобігання порушенням прав та, зокрема, катуванням

9.1) Фіксація слідів катувань та конфіденційність надання медичної допомоги у відповідності до міжнародних стандартів

«Розроблення та внесення змін до Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі, затвердженого наказом Мін’юсту та МОЗ від 15 серпня 2014 р. № 1348/5/572, та інших нормативно-правових актів з метою забезпечення: проведення медичних обстежень засуджених, ув’язнених та затриманих поза межами чутності і (якщо медичний працівник не бажає іншого в кожному конкретному випадку) поза межами видимості немедичного персоналу; імплементації вимог щодо фіксування тілесних ушкоджень, які виявлено у засуджених, ув’язнених чи затриманих, відповідно до стандартів Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, викладених у 23-й Загальній доповіді за 2012/2013 рік та пункті 30 Доповіді за результатами візиту до України 2012 року» (п. 6.13).

Харківська правозахисна група неодноразово вказувала у своїх рекомендаціях до ДПтС про необхідність імплементації цього стандарту, однак вони не були взяті до уваги по сьогоднішній день. Зокрема, йдеться про необхідність змін Правил внутрішнього розпорядку та наказу щодо медичного забезпечення, норми яких не відповідають вказаному стандарту.

9.2) Компенсаційні та превентивні заходи для жертв катувань

«Створення механізму розроблення та внесення на розгляд Кабінету Міністрів України законопроекту щодо закріплення порядку відшкодування шкоди особам, які були піддані катуванням, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню; визначення належних компенсаторних заходів для таких осіб, їх чіткого розміру та порядку застосування» (п. 8.1), «Розроблення законопроекту щодо створення інституту превентивної скарги для осіб, які утримуються в неналежних умовах в місцях несвободи та піддаються катуванням, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню; надання можливості термінового залучення експертів з метою фіксації неналежних умов тримання чи поводження для гарантування наявності доказів таких умов у подальшому; розроблення та передбачення змісту і порядку здійснення ефективних термінових заходів судового превентивного реагування щодо осіб, які утримуються в неналежних умовах чи піддаються неналежному поводженню, з метою унеможливлення подальшого тримання в таких умовах» (п. 8.2).

Переважна більшість скарг в’язнів до ЄСПЛ стосується тримання в неналежних умовах. У відповідності до нашої інформації зараз очікується прийняття пілотного рішення проти Україні у зв’язку із відсутністю ефективних превентивних[26] та компенсаційних заходів[27] для жертв катувань та іншого неналежного поводження (стаття 3 Конвенції), як це вимагається у контексті статті 13 Конвенції. За неофіційною інформацією, зараз на розгляді в ЄСПЛ знаходиться близько 300 такого роду справ.

З огляду на це, фахівці Ради Європи розробили доповідь щодо того, як в Україні можна закріпити відповідні превентивні та компенсаційні заходи[28]. Також 12 жовтня 2015 року наказом Міністра юстиції України № 283/7 створено міжвідомчу робочу групу задля вирішення проблеми. В рамках роботи цієї групи Консультативною місією ЄС підготовлено відповідний проект закону, який враховує кращі практики окремих країн ЄС та практику ЄСПЛ. Ним пропонується створюються превентивних та компенсаційних заходів, а також передбачається створення інституту пенітенціарного судді[29]. Отже, вже існує суттєве підґрунтя для виконання цього заходу.

9.3) Створення інституту «інформаторів» серед персоналу (wistleblowers) ДКВС

«Розроблення та внесення на розгляд Кабінету Міністрів України законопроекту щодо внесення змін до Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» в частині створення та запровадження інституту «інформаторів» (wistleblowers) щодо неналежного поводження в установах Державної кримінально-виконавчої служби; установлення на законодавчому рівні належних та достатніх гарантій захисту «інформаторів» від будь-яких негативних наслідків, пов’язаних із їх свідченнями; здійснення інформування персоналу Державної кримінально-виконавчої служби щодо нульової терпимості неналежного поводження з особами, що утримуються в установах виконання покарань та попереднього ув’язнення; визначення механізмів заохочення персоналу Державної кримінально-виконавчої служби за інформування про випадки неналежного поводження з боку їх колег або за їх мовчазної згоди; врахування відповідних рекомендацій Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, зокрема тих, що закріплені у пункті 116 Доповіді щодо візиту в Україну у 2013 році» (п. 6.11).

Цей інститут може стати у нагоді не тільки у боротьбі з катуваннями, але й у боротьбі з корупцією.

9.4) Посилення потенціалу Національного превентивного механізму

«Розроблення і внесення на розгляд Кабінету Міністрів України законопроекту щодо підвищення ефективності діяльності національного превентивного механізму шляхом надання додаткових повноважень щодо забезпечення виконання його рекомендацій; визначення повноважень щодо ініціювання притягнення до дисциплінарної та іншої відповідальності винних у неналежному поводженні посадових осіб та щодо можливостей вжиття інших негайних заходів реагування, обов’язкових до виконання відповідними посадовими особами» (9.1).

Посилення спроможності НПМ є особливо актуальним у світлі внесення змін щодо функцій прокуратури проектом закону «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». У відповідності до проекту прокуратура більше не володіє функцією «пенітенціарного нагляду». Однак прокуратура продовжує виконувати функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, – до набрання чинності законом про створення подвійної системи регулярних пенітенціарних інспекцій.

Очевидно, що під подвійними пенітенціарними інспекціями розуміються внутрішні та зовнішні інспекції[30]. Внутрішні інспекції уже здійснюються з боку ДПтС, а от регулярних зовнішніх інспекцій в Україні поки немає. На нашу думку, ця функція могла б бути покладена на Національний превентивний механізм шляхом перетворення його відділу з пенітенціарних питань у свого роду інспекторат з в’язничних питань. Це вимагатиме додаткового фінансування, яке могло б надійти від вивільнених ресурсів шляхом скорочення функції «пенітенціарного нагляду» прокуратурою.

Також НПМ уже має значний досвід у питаннях моніторингу тих установ, які не є підпорядкованими ДПтС, однак входять до об’єктів, за якими наглядає прокуратура у відповідності до цієї функції. Питання переходу повноважень прокуратури щодо цих об’єктів у змінах до Конституції України не згадується.

10) Покращення реалізації права засуджених на правову допомогу

«Розроблення законопроекту про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо механізму ефективної реалізації права ув’язнених та засуджених на правову допомогу відповідно до Закону України «Про правову допомогу», який передбачатиме можливість участі захисника у розгляді питань про застосування дисциплінарних стягнень, погіршення умов тримання та застосування заохочувальних норм (статті 81 і 82 Кримінального кодексу України), а також у підготовці до такого розгляду; надання можливості конфіденційних Інтернет-побачень засуджених та осіб, взятих під варту, із захисником» (п. 7.12).

У посиланні на Закону України «Про правову допомогу» міститься технічна помилка. Очевидно, що йдеться про Закон України «Про безоплатну правову допомогу». Чинне законодавство передбачає можливість надання засудженим правової допомоги безоплатно, але не визначає чіткого механізму здійснення цього права з урахуванням їхнього правового статусу.

В першу чергу, але не тільки, цей захід вимагає врегулювання участі захисника у процесі розгляду питань щодо дисциплінарних стягнень, погіршення умов тримання та застосування заохочувальних норм. Ця вимога перекликається з нашими пропозиціями закріплення начал змагальності в процесі притягнення особи до дисциплінарної відповідальності, які були прийняті парламентом у першому читанні[31]. Змагальність у дисциплінарному процесі у в’язницях враховує кращі практики країн ЄС. Вона вимагає існування «процедурної справедливості» (англ. «procedural justice» (Т. Тайлер)), яка позитивно впливає на обстановку в пенітенціарній установі[32] та на попередження рецидиву[33], що підтверджують нещодавні ґрунтовні емпіричні дослідження,.

Надання можливості конфіденційних Інтернет-побачень засуджених та осіб, взятих під варту, із захисником може суттєво полегшити доступ в’язнів до правової допомоги. За умови створення можливості дистанційного ознайомлення із різноманітними документами (наприклад, за допомогою скан-копій) така новація може повноцінно замінити частину особистих візитів осіб, які надають правову домопогу. Особливо актуальним це виглядає з урахуванням створення можливості отримання безоплатної правової допомоги для засуджених осіб, адже велика їх частина відбуває покарання в установах далеко за межами міст, що ускладнює доступ захисників до них.

11) Посилення деяких гарантій захисту права на приватність

11.1) Пропорційне використання технічних засобів нагляду і контролю

«Розроблення та затвердження нормативно-правового акту щодо використання технічних засобів нагляду і контролю в місцях перебування засуджених та осіб, узятих під варту, із забезпеченням належних гарантій від необґрунтованих обмежень права на приватність з урахуванням пропозицій, які надійшли під час громадського обговорення проекту наказу Мін’юсту «Про затвердження нормативно-правових актів з питань використання технічних засобів нагляду і контролю в місцях перебування засуджених та осіб, узятих під варту» (п. 32.2).

В рамках співпраці з Харківською правозахисною групою нами були розроблені відповідні пропозиції[34], які були надіслані до Мін’юсту під час обговорення вказаного проекту нормативно-правового акту. Тобто у відповідності до Плану дій ці пропозиції повинні бути враховані у новому проекті щодо технічних засобів нагляду і контролю.

Захід вимагає розроблення та затвердження нового нормативно-правового акту, а не реанімування старого, враховуючи проблеми адміністративних процедур, які мали місце щодо нього.

11.2) Інтернет-побачення

 «Розроблення законопроекту про внесення змін до Кримінального виконавчого кодексу України та проекту наказу Мін’юсту щодо вільного проведення Інтернет-побачень засуджених та осіб, взятих під варту, з можливістю застосування обмеження їх конфіденційності у виключних випадках відповідно до вимог частини другої статті 8 Конвенції на підставі індивідуально-вмотивованого рішення» (п. 32.3).

11.3) Збільшення частоти побачень засуджених

«Розроблення законопроекту про внесення зміни до Кримінально-виконавчого кодексу України з метою збільшення частоти побачень засуджених до не менш як одного разу на тиждень незалежно від виду та рівня безпеки кримінально-виконавчої установи, проведення оцінки фінансових витрат, необхідних для імплементації таких змін, з метою включення до фінансово-економічного обґрунтування проекту» (п. 32.5).

Така частота побачень відповідає звичній європейській практиці.

11.4) Впровадження відкритих (контактних) побачень

«Внесення змін до правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів та установ виконання покарань щодо надання закритих побачень (із застосуванням перегородки) засудженим та взятим під варту особам як виняток, а відкритих побачень (з можливістю фізичного контакту) – як правило з урахуванням вимог практики Європейського суду з прав людини» (п. 32.4).

У пункті 137 доповіді про візит 2002 року Комітету з запобігання катуванням вказується: «ЄКЗК не схвалює той факт, що короткострокові візити головним чином відбуваються в незручних скляних будках, де ув’язнені та їхні відвідувачі повинні користуватися телефоном. ... Приємним виключенням є кімната для побачень у СІЗО № 21 для неповнолітніх і «економічних» правопорушників. Цьому прикладу варто слідувати. ... Комітет схвалює плани... з метою перегляду умов, у яких проходять побачення, і якнайшвидшого забезпечення того, щоб побачення осіб, що перебувають у попередньому ув’язненні, і осіб, що відбувають покарання, відбувалися дедалі у більш відкритих умовах».

У своїй відповіді на це зауваження національна влада відповіла: «метою поліпшення безпосереднього контакту при короткострокових побаченнях, у Ромненський виправній колонії № 56 та Шосткінській виправній колонії № 66 було, як експеримент, демонтовано скляні перегородки, що розділяли ув’язнених та їхніх відвідувачів. Якщо експеримент виявиться успішним, будуть дані рекомендації зробити те ж саме в інших пенітенціарних установах»[35].

У доповіді про візит 2005 року ЄКЗК вказав (п. 145): «Як і раніше, короткострокові побачення проводяться в скляних будках, коли ув’язнені та відвідувачі розмовляють через скляну перегородку по телефону (деякі з яких, наприклад, у колонії № 65, несправні). Українська влада заявила в цьому зв’язку, що обладнання місць для побачень без скляної перегородки передбачено як частина робіт з реконструкції у відділеннях для побачень».

Рекомендація була знову видозмінена та повторена у доповіді 2009 року (п. 153): «Змінити умови для короткотермінових візитів з тим, щоб ув’язнені могли отримувати відвідування в досить відкритих умовах. Відкриті відвідування повинні бути правилом, а закриті винятком. Такі винятки повинні базуватися на обґрунтованих і вмотивованих рішеннях з урахуванням індивідуальної оцінки потенційного ризику, пов’язаного з конкретним ув’язненим. Крім того, місткість кімнат короткострокових побачень повинна бути збільшена, щоб задовольнити потреби засуджених»

Систематичне використання скляних перегородок під час побачень визнавалось порушенням Європейської конвенції. Відсутність можливості контакту із рідними під час побачень та спілкування за допомогою телефонної трубки та через скло, може призводити до порушення статті 8 Конвенції (див., наприклад, рішення ЄСПЛ у справах Trosin v. Ukraine (№39758/05, 23.02.2012), Horych v. Poland (№13621/08, 17.04.2012).

11.5) Можливість супроводжуваного виїзду засуджених за тяжкі та особливо тяжкі злочини за межі пенітенціарної установи у разі смерті близьких родичів

«Закріплення можливості супроводжуваного виїзду за межі установи попереднього ув’язнення чи виконання покарань у зв’язку із смертю або тяжкою хворобою близького родича, що загрожує життю хворого, для усіх категорій взятих під варту осіб та засуджених» (п. 32.6).

Стаття 111 КВК передбачає можливість короткострокового виїзду (не більше 7 діб) у зв’язку зі смертю чи тяжкою хворобою (що загрожує життю) родичів тільки для тих засуджених, які тримаються у виправних колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоніях середнього рівня безпеки та виховних колоніях.

Однак чинна редакція виключає усіх інших засуджених, які тримаються в колоніях. Вони не мають жодної можливості здійснювати виїзд за межі установи у разі смерті чи тяжкої хвороби навіть найближчих родичів незалежно від поведінки під час відбування покарання та індивідуальних ризиків. Це не відповідає Європейській конвенції (див., наприклад, рішення Європейського суду у справах засуджених Giszczak v. Poland №40195/08, 29.11.2011 (відмова відвідати малолітню доньку при смерті), Płoski v. Poland № 26761/95, 12/02/2003 (відмова відвідати похорони батьків, які вмерли один за одним), а також справу, у якій ЄСПЛ vice versa встановив відсутність порушення Конвенції у зв’язку з відмовою відвідати похорони своєї баби – Kubiak v. Poland № 2900/11, 21.04.2015).

11.6) Удосконалення правил обшуків

«Удосконалення правил внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів та установ виконання покарань щодо порядку проведення обшуків в установах виконання покарань та попереднього ув’язнення з метою недопущення систематичних, без обґрунтованих підстав та вмотивованого рішення обшуків» (п. 32. 7).

Цей захід спрямований на усунення чинної практики систематичного обмеження права на приватність, що не відповідає стандарту пропорційності Європейського суду, який негативно ставиться до автоматичних обмежень без індивідуальної оцінки ризиків[36].

Проти України уже мало місце рішення ЄСПЛ у зв’язку з неналежним порядком обшуків засуджених (див. рішення у справі Маленко проти України, №18660/03), тому влада має врахувати й інші відповідні стандарти ЄСПЛ у цій сфері (наприклад, Valasinas v. Lithuania, 44558/98, Iwanczuk v. Poland, № 25196/94).

12) Приведення підстав для застосування сили та спецзасобів у відповідність до міжнародних стандартів

«Підготовка проектів актів про внесення змін до актів законодавства та відомчих нормативно-правових актів з метою приведення їх у відповідність із вимогами міжнародних стандартів щодо застосування сили та спеціальних засобів у пенітенціарних установах. Визначення підстав для застосування спеціальних засобів (окремо щодо кожного їх виду) відповідно до вимог Європейських в’язничних правил (пункт 65) та Доповідей Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню щодо візитів в Україну у 2002 році (пункт 102), у 2009 році (пункт 85), у 2012 році (пункти 23, 31, 32, 49)» (п. 7.9).

13) Удосконалення нормативної бази щодо діяльності підрозділу спецпризначення ДКВС

«Внесення змін до наказу Мін’юсту від 3 липня 2013 р. № 1325/5 «Про затвердження Положення про територіальне (міжрегіональне) воєнізоване формування Державної кримінально-виконавчої служби України» з урахуванням рекомендацій міжнародних та національних інституцій, зокрема щодо позбавлення невластивих поточних функцій, які мають здійснюватися установами виконання покарань, зокрема проведення обшуків житлової та виробничої зон, речей засуджених тощо; забезпечення правопорядку, додержання встановленого законом та іншими нормативно-правовими актами порядку виконання і відбування покарання в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах та на прилеглій до них території (крім випадків масових заворушень та або інших особливих випадків)» (п. 7.6).

Правозахисні організації вже давно заявляли про необхідність відповідних змін у діяльності підрозділу спецпризначення ДКВС[37].

Додатковим стимулом до таких змін повинні стати два рішення ЄСПЛ, за які Україні довелося заплатити не одну сотню тисяч євро (див. рішення у справах Давидов та інші проти України (Davydov and others v. Urkaine, № 17674/02, 39081/02) та Карабет та інші проти України (Karabet and others v. Ukraine, №. 38906/07, 52025/07))

14) Медичні права

14.1) Увага превентивній медицині

«Розроблення з урахуванням методичних рекомендацій ДПтС окремого розділу з питань превентивної медицини (гігієна, запобігання заразним захворюванням, алкоголізму та наркоманії, самогубствам тощо) та внесення відповідних змін до наказу Мін’юсту та МОЗ № 1348/5/572 від 15 серпня 2014 р. «Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі» відповідно до стандартів, викладених у 3-й Загальній доповіді Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню» (8.7).

Наказ Мін’юсту та МОЗ № 1348/5/572 щодо організації медичного забезпечення має концептуальну проблему – відсутність розділу щодо превентивної медицини. Ця складова медичного забезпечення, на жаль, не була і не є пріоритетом в’язничної служби, що надає більше перевагу лікуванню, ніж попередженню.

Про необхідність приділення особливої уваги превентивній медицині ЄКЗК наголошував у своїй 3-ій Загальній доповіді:

«52. Завдання медичних служб в місцях позбавлення волі не обмежується виключно лікуванням хворих пацієнтів. На ці служби покладається також відповідальність за соціальну та профілактичну медицину.

i) гігієна

53. На медичні служби в місцях позбавлення волі (які взаємодіють в разі потреби з іншими властями) покладено обов’язок контролювати організацію харчування (кількість, якість, приготування та розподіл їжі) і дотримання умов гігієни (чистота одягу і постільної білизни; доступ до кранів з проточною водою; сантехнічне обладнання), а також слідкувати за опаленням, освітленням та вентиляцією камер. Вони також повинні слідкувати за умовами організації праці та прогулянок на свіжому повітрі.

Шкідливі для здоров’я умови тримання, переповнення камер, тривала ізоляція і відсутність фізичної діяльності можуть спричинити або необхідність надання медичної допомоги окремій особі, або якісь дії медичного персоналу проти властей, що відповідальні за такий стан речей.

ii) заразні захворювання

54. Медична служба в місцях позбавлення волі повинна регулярно поширювати інформацію про заразні захворювання (особливо про такі, як гепатит, СНІД, туберкульоз, дерматологічні інфекції) як серед ув’язнених, так і серед персоналу в’язниці. В разі необхідності слід здійснювати медичний контроль за тими особами, з якими ув’язнений має постійні контакти (особи, які разом з ним перебувають у камері, персонал в’язниці, постійні відвідувачі).

55. В тому, що стосується, зокрема, захворювання на СНІД, то слід надавати відповідну підтримку психолога як до, так, в разі необхідності, і після обслідування. Персонал в’язниці повинен проходити постійну підготовку з питань превентивних заходів та поведінки по відношенню до ВІЛ-інфікованих. Персонал також повинен отримати відповідні інструкції про недопущення дискримінації осіб чи розголосу конфіденційної інформації.

56. Комітет хоче підкреслити, що не існує жодних медичних показань для окремого тримання ув’язненого ВІЛ-інфікованого, який почуває себе здоровим.

iiі) запобігання самогубству

57. Запобігання самогубству є ще одним питанням, яке належить до компетенції медичних служб в місцях позбавлення волі. Медична служба повинна забезпечувати відповідне ознайомлення з цією проблемою у всьому закладі і передбачати відповідні процедури.

58. Медичне обстеження після прибуття до закладу та весь процес прийому в цілому повинні в зв’язку з цим відігравати важливу роль; виконані належним чином, такі заходи могли б визначити, як мінімум, декого з тих, хто знаходиться в небезпеці і частково полегшити відчуття тривоги, яке властиве всім новоприбулим ув’язненим.

Крім цього, тюремний персонал, незалежно від того, які він обов’язки виконує, повинен бути ознайомлений (що передбачає підготовку в розпізнаванні) з ознаками загрози самогубства. У зв’язку з цим слід відзначити, що безпосередньо перед судом та після суду, а також в окремих випадках і в період перед звільненням спостерігається підвищений ризик самогубства.

59. Особа, яку визнано такою, що може вдатись до самогубства, повинна якомога довше перебувати під спеціально організованим наглядом... Слід ужити заходів, які гарантуватимуть належне проходження інформації як всередині цього закладу, так і, в разі необхідності, між закладами (а точніше, між відповідними медичними службами) про осіб, яких віднесено до групи потенційних самогубців».

Слід відобразити в деталях, з урахуванням висловлених Комітетом зауважень, напрямки розвитку превентивної медицини у Наказі.

З нашої точки зору, доцільно також означити такі напрямки як попередження наркоманії та алкоголізму.

Важливим зауваженням ЄКЗК є рекомендація, щоб на території пенітенціарного закладу постійно була присутня особа, яка може надати невідкладну допомогу. Ця особа, по можливості, повинна мати офіційно підтверджену кваліфікацію медсестри (п. 35 3-ої Загальної доповіді). Це правило повинно бути також закріплено у наказі щодо медичного забезпечення з ціллю забезпечення більших можливостей для надання невідкладної допомоги у разі форс-мажорних обставин, які у таких специфічних установах як пенітенціарні не є рідкістю, зокрема, і вночі. ДПтС України також повинна змінити законодавство, щоб забезпечити певні кроки боротьби з наркоманією в підпорядкованих установах.

У п. 140 доповіді ЄКЗК про візит в Україну 2009 року вказується: «Комітет рекомендує українській владі розробити комплексну і послідовну тюремну стратегію, що стосується наркотиків, в тому числі надання допомоги ув’язненим, пов’язаних з проблемами з наркотиками». У відповідь на цю рекомендацію уряд відповів: «Вивчається питання щодо можливого впровадження комплексних програм замісної підтримуючої терапії серед наркозалежних засуджених. Обговорення цього питання здійснюється за участю зацікавлених міністерств, відомств та громадських правозахисних організацій».

Можливо, якраз одним із наслідків цього кроку стало прийняття спільного наказу Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства юстиції України, Державної служби України з контролю за наркотиками № 821/937/1549/5/156 «Про затвердження Порядку взаємодії закладів охорони здоров’я, органів внутрішніх справ, слідчих ізоляторів і виправних центрів щодо забезпечення безперервності лікування препаратами замісної підтримувальної терапії» від 22.10.2012. Як видно із самої назви Наказу, метадонова терапія була дозволена лише у СІЗО та виправних центрах, хоча й у цих установах виконання Наказу залишає бажати кращого, підтвердженням чому стало виконання громадськими організаціями у багатьох областях України проектів, спрямованих на втілення цього наказу, а також тим, що на ці проекти були виділені окремі лоти донорів.

Іншими словами, метадонова терапія і до сьогодні недоступна для хворих наркозалежних засуджених. Викликає подив, що така ситуація має місце у світлі того, що така терапія рекомендується для використання у тюрмах Всесвітньою організацією охорони здоров’я, а також значного досвіду позитивних результатів її застосування у тюремному контексті, про що українській владі ґрунтовно вказують громадські організації[38].

14.2) Посилення незалежності медичного персоналу від інших в’язничних співробітників

«Розроблення та внесення на розгляд Кабінету Міністрів України законопроекту про внесення змін до Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», що передбачатиме: незалежність медичної служби ДПтС на центральному та територіальному рівні, на рівні медичних частин установ виконання покарань та попереднього ув’язнення шляхом усунення підпорядкування медичного персоналу іншому персоналу Державної кримінально-виконавчої служби, крім Голови ДПтС; юридичну та фінансову незалежність медичної служби з наданням їй статусу окремої юридичної особи з окремим бюджетом та повноваженнями щодо розпорядження ним» (п. 8.3).

Одним із наслідків проблеми залежності медичного персоналу від немедичного пенітенціарного персоналу є неналежне попередження катувань. Наприклад, залежний від керівництва установи медичний персонал може отримувати неформальний наказ не фіксувати тілесні ушкодження, завдані іншими співробітниками.

Створення незалежної медичної служби в рамках ДКВС повинно стати проміжним кроком до кінцевої мети – повного підпорядкування медичного забезпечення Міністерству охорони здоров’я.

14.3) Переведення для лікування за межі пенітенціарної установи

 «Внесення до законодавства змін у частині переведення засуджених до лікувальних установ поза межами установ виконання покарань та попереднього ув’язнення з метою гарантування вільного вибору лікаря і медичної установи та можливостей отримати їх послуги засудженими та особами, взятими під варту» (п. 8.4).

Незважаючи на прийняття Міністерством юстиції та Міністерством охорони здоров’я спільного наказу «Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі» (від 15.08.2014 № 1348/5/572), на практиці реалізація права вибору лікаря і медичної установи та можливостей отримати їх послуги засудженими та особами, взятими під варту, є доволі складною. Наказ № 1348/5/572 закріплює низку обмежувальних критеріїв з реалізації цього права, які повинні бути усунені.

14.4) Додаткові гарантії звільнення у зв’язку з хворобою

«Внесення змін до наказу Мін’юсту та МОЗ від 15 серпня 2014 р. № 1348/5/572 «Про затвердження організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі» щодо надання можливості у виняткових випадках звільнення у разі відсутності у засудженого хвороби, визначеної у переліку захворювань, які є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання (додаток 12 до зазначеного наказу), з урахуванням загального стану здоров’я хворого та в разі його несумісності з відбуванням покарання відповідно до практики Європейського суду з прав людини» (п. 8.5).

Про те, що т. зв. актування відбувається стосовно «напівмертвих» засуджених, відомо давно, але ця практика продовжувалася і останнім часом[39]. Під час візиту до України у 2012 році Комітет звернув увагу на окремих засуджених, які були у передсмертному стані та не звільнялись у зв’язку з затримками з боку адміністрації установи. У п. 61 доповіді щодо цього візиту вказується: «Стосовно засуджених, яким в короткостроковій перспективі робляться невтішні, фатальні прогнози, підготовка подань для їх дострокового звільнення за станом здоров’я спеціальною медичною комісією повинна виконуватися без затримок. Такі подання повинні швидко розглядатися в судах з презумпцією на звільнення».

Спільним наказом Міністерства юстиції та Міністерства охорони здоров’я «Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі» (від 15.08.2014 № 1348/5/572) було замінено перелік хвороб-підстав, який раніше містився у Наказі Державного департаменту України з питань виконання покарань № 3/6 2000 року та (незаконно[40]) використовувався. Коли ще був проектом, спільний наказ піддавався нами критиці[41], яка надсилалась до ДПтС, однак не була належно сприйнята.

До речі, ст. 84 КК України, яка є підставою для звільнення у зв’язку з хворобою, не вказує на те, що перелік хвороб має бути вичерпний чи обмежений якимось документом, а лише визначає підставу як «іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання або від подальшого його відбування». Тобто йдеться про оціночне поняття, яке має встановлювати суд. В той же час, вказаний Перелік є перешкодою для того, щоб матеріали щодо особи, яка хворітиме на хворобу, що не визначена у списку, були надіслані до суду[42]. Це є аргументом для того, щоб закріпити у Проекті право ув’язнених звертатися за звільненням у зв’язку з тяжкою хворобою до суду самостійно.

Більше того у рішенні ЄСПЛ Єрмоленко проти України (Yermolenko, Application no. 49218/10, §61) вказувалось, що «враховуючи абсолютну заборону катувань, нелюдського та принижуючого поводження неприйнятним є щоб сумісність стану здоров’я засудженого із його ув’язненням оцінювалось лише на підставі посилання на вичерпний перелік хвороб і без будь якого належного перегляду національними судовими органами» (виділено нами. – прим. авт.). Тобто Європейський суд виступає категорично проти того, щоб Перелік хвороб, що є підставою для звільнення, був вичерпним. Натомість, повинен враховуватися загальний стан здоров’я в’язня.

При оцінці сумісності стану здоров’я та умов тримання ув’язненого слід враховувати: а) його стан здоров’я; б) належність медичної допомоги, що йому надається в умовах ізоляції; в) доцільність його подальшого утримання з огляду на стан здоров’я (Melnyk v. Ukraine, Application no. 72286/01, §94).

Перша редакція цього пункту Плану дій включала конкретну вказівку на вищезазначені рішення, однак у процесі редагування було прийнято рішення про її виключення.

14.5) Звільнення у зв’язку із хворобою осіб, взятих під варту

«Розроблення та подання на розгляд Кабінету Міністрів України законопроекту про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо гарантування права осіб, до яких застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, бути звільненим у зв’язку із станом здоров’я в порядку, встановленому для засуджених» (п. 8.6).

Згаданий вище Перелік хвороб, які є підставою для звільнення від покарання у зв’язку з хворобою, не стосується осіб, які взяті під варту і ще не засуджені. І хоча КПК передбачає інші механізми такого звільнення, відсутність аналогічного засудженим переліку хвороб є непослідовним. На практиці це призводить до складнощів реалізації права осіб, взятих під варту, бути звільненим у зв’язку з хворобою, про що свідчить наш досвід.

15) Доступ громадськості до СІЗО

 «Розроблення законопроекту про внесення змін до Закону України «Про попереднє ув’язнення» щодо надання доступу до установ попереднього ув’язнення представникам громадськості та іншим незалежним суб’єктам, а також надання їм можливостей фото- та відеофіксації доказів неналежних умов тримання чи поводження» (п. 6.14).

Подібно до того, як це врегульовується у статті 24 КВК, різним зовнішнім суб’єктам повинен бути наданий доступ до слідчих ізоляторів.

Цей крок є неминучим до відкритості установ попереднього ув’язнення зовнішньому контролю подібно до установ виконання покарань. Більше того, значна кількість порушень, які потребують перевірки суб’єктами зовнішнього контролю, відбувається саме у СІЗО. На тепер, на національному рівні повноваження доступу до установ попереднього ув’язнення мають НПМ та прокуратура, чого виявилось недостатньо з огляду на низку останніх резонансних подій навколо застосування насилля в СІЗО.

16) Врегулювання діяльності СІЗО СБУ

«Розроблення нормативно-правової бази щодо врегулювання функціонування фактично існуючих установ попереднього ув’язнення СБУ, зокрема внесення відповідних змін до Закону України «Про попереднє ув’язнення» та розроблення правил внутрішнього розпорядку місць затримання в СБУ» (п. 14.2)

Чинне законодавство містить серйозну прогалину у цьому питанні. Невизначений юридичний статус ізоляторів СБУ є небезпечним з точки зору прав людини.

17) Участь засуджених та осіб, які взяті під варту, у судових засіданнях

«Розроблення законопроекту про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, процесуального законодавства різних галузей судочинства щодо підстав та порядку безпосередньої участі у судовому засіданні осіб, які відбувають покарання та щодо яких обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, з урахуванням рішення Конституційного Суду України за поданням громадянина Трояна А. П. від 12 квітня 2012 р. № 9-рп/2012, а також практики Європейського суду з прав людини» (п. 7.11).

Рішення КСУ, про яке згадується у заході, вказує на те, що засуджений володіє правом бути представленим в суді особисто у відповідності до національного процесуального законодавства. Однак, враховуючи відсутність належного законодавства з цього приводу, домогтися такої участі на практиці є складним завданням. Така ситуація може становити порушення Європейської конвенції. Тому, при здійсненні заходу повинна бути врахована і відповідна практика ЄСПЛ (див., наприклад, рішення у справі Карпенко проти Росії (Karpenko v. Russia, Application №. 5605/04, 13.03.2012).

18) Врегулювання деяких проблем засуджених з тимчасово окупованих територій

 «Розроблення законопроекту про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо врегулювання питань кримінально-правових наслідків фактичного ув’язнення раніше засуджених осіб на тимчасово окупованих територіях, а також осіб, які звільняються з цих установ. Забезпечення гарантій передбачуваності та юридичної узгодженості щодо зазначених осіб» (п. 14.1).

Законопроект повинен врегулювати, в першу чергу, юридичні питання наслідків відбування покарання на тимчасово окупованих територіях, процедурних аспектів, пов’язаних з їхніми кримінальними справами, відбуванням покарання та ін.

19) Створення бази для функціонування ювенальної юстиції

«Проведення дослідження кращих міжнародних практик у сфері ювенальної юстиції. Підготовка за його результатами проекту закону про кримінальну юстицію щодо неповнолітніх, а також визначення у процесуальному законодавстві спеціальних процедур здійснення правосуддя щодо неповнолітніх» (п. 74.1).

20) Відшкодування шкоди жертвам злочинів. Створення державного фонду відшкодування шкоди

«Розроблення та подання на розгляд Кабінету Міністрів України законопроекту про ратифікацію Європейської конвенції щодо відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів» (п. 1.1), а також «Створення нормативно-правової бази з питань запровадження механізму імплементації Європейської конвенції щодо відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів (утворення загальнодержавного фонду відшкодування збитків потерпілим від злочинів, пов’язаних з насильством, який гарантуватиме відшкодування шкоди потерпілим від таких злочинів (у тому числі їх сім’ям) у разі неможливості отримання компенсації від осіб, які вчинили такі злочини, з передбаченням, що формування такого фонду здійснюється за рахунок надходжень від виконання покарань у вигляді штрафу та виправних робіт, а також за рахунок коштів державного бюджету; відображення у відповідних проектах нормативно-правових актів вимоги Європейської конвенції щодо відшкодування шкоди жертвам насильницьких злочинів» (п. 1.4).

Порівняно із правами засуджених права жертв злочинів залишаються без належної уваги як з боку держави. так і з боку громадянського суспільства. Жертви часто залишаються на самоті зі своїми проблемами[43] та без належного відшкодування шкоди навіть у випадках найтяжчих злочинів. Існуюча система відшкодування головним чином опирається на відшкодування шкоди за допомогою цивільного позову в рамках кримінального провадження. Як результат, навіть у разі його задоволення судом засуджені переважно не мають достатнього майна для належного відшкодування, адже переважна їх більшість походять із неблагополучних верств населення.

Спроби домогтись відшкодування шкоди за допомогою відрахувань із зарплати засуджених-кривдників на практиці є малоперспективними[44]. Причиною цьому є неналежне законодавче врегулювання цього питання, недолугість процедури стягнення та поширене безробіття та надто низька зарплата засудженого під час відбування покарання. Тобто практично стягувати шкоду шляхом відрахувань заробітку засудженого у місцях позбавлення волі немає з чого та є малоперспективним.

Саме тому тягар відшкодування хоч частково повинна нести держава, як мінімум, що стосується насильницьких злочинів. У відповідності до Європейської конвенції щодо відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів (ETS N 116), коли відшкодування збитків не може бути забезпечено з інших джерел, держава повинна це взяти на себе для таких категорій:

а) для тих, кому в результаті умисних насильницьких злочинів була завдана серйозна шкода фізичному стану або здоров’ю;

б) для тих, хто знаходився на утриманні осіб, які загинули внаслідок такого злочину (ст. 2).

Компенсація повинна покривати в залежності від випадку щонайменше такі види шкоди: втрату заробітку, витрати на ліки та госпіталізацію, витрати на похорони і у випадках, які стосуються утриманців, – утримання.

Відповідно до Конвенції держава сплачує компенсацію в основному лише у випадках, коли не існує інших джерел відшкодування жертві злочину.

Ця Конвенція була підписана нашою державою, однак вона так і не була ратифікована. Раніше вже мала місце підготовка до ратифікації цієї Конвенції, однак ця робота не була завершена. Крім того, Міжвідомчою робочою групою Міністерства юстиції було розроблено проект закону України «Про компенсацію шкоди жертвам насильницьких злочинів», але він так і залишився проектом.

З огляду на вищезазначене, План дій вимагає:

а) ратифікацію Конвенції;

б) створення необхідної законодавчої бази для її функціонування;

в) створення загальнодержавного фонду відшкодування. Формування такого фонду має здійснюватися за рахунок надходжень від виконання покарань у вигляді штрафу та виправних робіт, а також за рахунок коштів державного бюджету.

Варто зазначити, що при формулюванні вказаних положень Плану дій нами було упущено потенційно важливе джерело формування такого фонду. Ними можуть (і повинні) стати надходження від такого покарання як конфіскація майна, від сплати адміністративних штрафів, а також від запровадженого спеціального мінімального податкового збору (наприклад, збір при укладенні певних видів страхових договорів) та добровільних внесків юридичних і фізичних осіб. Такі джерела справедливо пропонують експерти Центру політичних та правових досліджень[45]. Водночас, відрахування із заробітних плат засуджених повинно стати одним із джерел, але не ключовим. У протилежному випадку не тільки порушуватиметься принцип справедливості між засудженими, які працюють та які не працюють (адже останні взагалі нічого не сплачуватимуть), але й викривлятиметься головна ціль в’язничної праці – реінтеграція у суспільство.

Створення належної законодавчої бази повинно враховувати і відшкодування жертвам злочинів у випадках, коли злочинець не встановлений. На теперішній час, для відшкодування шкоди на підставі ст. 1177 та 1207 ЦК окрім факту заподіяння шкоди, злочинного діяння та причинно-наслідкового зв’язку повинна бути наявність особливих умов, а саме, особу злочинця має бути не встановлено або, у разі встановлення, така особа повинна бути неплатоспроможною.

Як вказує І.В. Ткач із Академії прокуратури, законодавством України не визначено, як встановлюється та чим підтверджується факт неплатоспроможності особи та факт, що особу злочинця не встановлено. Не вирішеним також є питання, в якому обсязі відшкодовується шкода та чи можливим є стягнення з держави моральної шкоди. Відсутність спеціального закону є центральною проблемою в реалізації ст. 1177 і 1207 ЦК. Було розроблено декілька проектів закону про відшкодування державою шкоди, завданої злочином, але жоден із запропонованих проектів не був прийнятий Верховною Радою України. У судовій практиці (автор наводить її приклади) відсутність спеціального закону про умови та порядок відшкодування державою шкоди, завданої злочином, розглядається судами як підстава для відмови у задоволенні позовів громадян до держави з вимогами про відшкодування шкоди[46]. Важливою є інформація, що станом на 2011 рік в Європейському суді з прав людини накопичилося близько 30 справ за статтею 1177 ЦК, а питання – чи мали заявники правомірні очікування щодо майна у вигляді відшкодування – залишається відкритим[47].

Варто також підкреслити, що у Плані дій йдеться про відшкодування жертвам насильницьким злочинам, але проблема є набагато ширшою. По-перше, як зазначено вище, проблема стосується і ненасильницьких злочинів. По-друге, міжнародні стандарти, зокрема Рекомендація Rec(2006)8 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам про допомогу потерпілим від злочинів вказує на необхідність низки заходів, які повинні вживати держави для підтримки жертв злочинів.

Наприклад, держави повинні: забезпечити ефективне визнання та дотримання прав потерпілих у сфері прав людини; зокрема, вони повинні поважати право потерпілих на безпеку, гідність, особисте та сімейне життя та визнавати негативні наслідки злочину для потерпілих (п. 2.1), визначити та підтримати заходи, спрямовані на послаблення негативних наслідків злочину та гарантувати допомогу потерпілим в усіх напрямах їх реабілітації, в межах їхньої громади, вдома і на робочому місці (п. 3.1). Доступна допомога повинна включати надання медичної допомоги, матеріальної та психологічної підтримки, а також соціальної допомоги та консультацій. Ці послуги повинні надаватися безкоштовно, принаймні безпосередньо після злочину (п. 3.1). Рекомендація також передбачає необхідність створювати або сприяти створенню служб підтримки потерпілих та сприяти роботі неурядових організацій з допомоги потерпілим. Такі служби повинні: бути легкодоступними; безкоштовно надавати потерпілим психологічну, соціальну та матеріальну підтримку до початку, під час та після завершення розслідування та судових проваджень; бути повністю повноважними в питаннях, що стоять перед потерпілими, яких вони обслуговують; забезпечувати потерпілих інформацією щодо їхніх прав та доступних їм послуг; у разі потреби спрямовувати потерпілих в інші служби; забезпечувати при наданні послуг принцип конфіденційності (п. 5.2).

Врегулювання та запровадження ефективного механізму відшкодування жертвам злочинів назріло давно, тому сподіваємось, що пропоноване нами положення Плану дій допоможе започаткувати часткове вирішення окресленої проблеми. Однак залишається відкритим питання про впровадження державної підтримки жертв злочину як комплексної діяльності уряду.

План дій містить також деякі інші заходи, які стосуються пенітенціарної сфери, але були запропоновані іншими учасниками.

Наприклад, передбачається «розроблення та подання на розгляд Кабінету Міністрів України проекту нормативно-правового акту щодо визначення порядку евакуації людей з інвалідністю, зокрема, з порушенням органів зору, слуху, опорно-рухового апарату, з розумовою відсталістю, психічними розладами, та інших маломобільних груп населення (їх близьких), у тому числі тих, які перебувають у закладах пенітенціарної системи, охорони здоров’я, освіти та соціального захисту, із зони надзвичайної ситуації або зони можливого ураження населення з передбаченням, що їх переселення здійснюється в пристосовані до їх потреб (максимально доступні) приміщення та будинки»; розроблення на виконання частини другої пункту 21 Перехідних положень Кримінального процесуального кодексу України відомчого нормативно-правового акту з метою врегулювання питання щодо заміни в судах загальної юрисдикції металевих загороджень, які відокремлюють підсудних від складу суду і присутніх громадян, на загородження із скла; здійснення розрахунків потреби коштів на здійснення такої заміни та внесення відповідних пропозиції щодо бюджетного фінансування зазначених заходів.

Також План містить деякі інші положення, які стосуються питання перебування у пенітенціарних установах осіб з інвалідністю.

Висновок. План дій закріпив потенційно важливі заходи, які можуть стати стратегічним підґрунтям для майбутньої пенітенціарної реформи. Деякі із заходів мають глобальний характер. Деякі, хоч і стосуються детальних аспектів діяльності ДКВС, також мають важливе значення для покращення цієї діяльності у відповідності до міжнародних стандартів.

Заходи Плану здебільшого орієнтовані на зміни законодавства, а вже через них на зміну практики. Це пов’язано зі специфікою документа та процесу його розробки.

Те, наскільки наші напрацювання, що містяться у Плані, будуть досягнуті на практиці, залежить від моніторингу процесу його виконання. На наш погляд, ключову роль у цьому процесі повинні відігравати громадські та міжнародні організації. Започаткування масштабного проекту для моніторингу та сприяння виконанню новацій, окреслених у цій статті, було б більш ніж актуальним та важливим.

 


[1] Розпорядження Кабінету Міністрів України від 23 листопада 2015 р. № 1393-р «Про затвердження плану дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року» // http://kmu.gov.ua/control/uk/cardnpd?docid=248740679 http://kmu.gov.ua/document/248740672/R1393.doc

[2] http://helsinki.org.ua/index.php?id=1450277056

[3] 23 листопада 2015 року Кабінет Міністрів України прийняв розпорядження «Про затвердження плану дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року», доручивши Секретаріату Кабінету Міністрів оформити його відповідно до § 552 Регламенту Кабміну (Витяг з протоколу №128 засідання КМУ від 23 листопада 2015 року. (неопубл.).

[4] 2016 рік оголошений Міністерством юстиції роком пенітенціарної реформи. 19 листопада Мін’юст прийняв Наказ №337/7 «Про створення робочих груп з оптимізації функціонування Державної кримінально-виконавчої служби України». Цим наказом були затверджені склади чотирьох робочих груп з оптимізації структури та штатної чисельності ДПтС та її територіальних органів, з аналізу державних закупівель в ДКВС України, з аналізу ефективності функціонування підприємств установ виконання покарань і з опрацювання питання будівництва сучасних європейських установ виконання покарань та слідчих ізоляторів. Раніше, 7 жовтня 2015 року, Кабінет Міністрів України прийняв Розпорядження №1066-р «Деякі питання реформування системи функціонування установ виконання покарань та слідчих ізоляторів». У відповідності до документа було вирішено започаткувати процес ліквідації Чернівецької установи виконання покарань №33. Також Міністерство юстиції у двомісячний строк мало внести пропозиції щодо доцільності перенесення за межі мм. Києва, Львова, Одеси і Хмельницького слідчих ізоляторів та установ виконання покарань. Варто також зазначити, що 22 червня 2015 р. перший заступник міністра юстиції Н.Севостьянова оголосила про наміри уряду законсервувати або ліквідувати 19 в’язниць, діяльність яких є «економічно недоцільною».

[5] Див., наприклад, видання: Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України / К. А. Автухов, А. П. Гель, М. В. Романов, В. О. Човган, І. С. Яковець; за заг. ред. Є. Ю. Захарова. – Харків: ТОВ «Видавницт­во права людини», 2014. (http://library.khpg.org/files/docs/1424331623.pdf) ; Ащенко О. М., Човган В. О. Українське пенітенціарне законодавство у світлі стандартів Комітетів проти катувань ООН та Ради Європи / О. М. Ащенко, В. О. Човган; передм. М. М. Гнатовського; за заг. ред. Є. Ю. Захарова. – Харків: Права людини, 2014.. (http://library.khpg.org/files/docs/1413663568.pdf). План дій також закріпив рекомендації, які надавались нами та іншими фахівцями у розділах щодо прав в’язнів у щорічних доповідях Української Гельсінської спілки з прав людини: http://helsinki.org.ua/index.php?r=1.4.1

[6] http://assembly.coe.int/nw/xml/XRef/Xref-XML2HTML-en.asp?fileid=17377&lang=en

[7] Яковець І.С. «Пенітенціарна служба» ― мімікрія чи бажання змін? // Теоретичні та практичні проблеми удосконалення діяльності кримінально-виконавчої системи України [Текст] : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (4 травня 2011 р.) ― К.: Нац. акад.. внутр.. справ. ― 2011. ― С. 173―175.

[8] Човган В. Нове Положення «Про державну пенітенціарну службу України» // Юридичний журнал. – 2011. – No7/8. – С. 196–199. (частково доступно онлайн: http://khpg.org/1312883196).

[9] Див. інформацію щодо тюремних служб країн Європи на сайті британського Інституту досліджень кримінальної політики: http://prisonstudies.org/map/europe

[10] Про існування проблеми впровадження методу динамічної безпеки зазначається й у Роз’ясненні Міністерства юстиції України «Формування повноцінної системи підготовки пенітенціарного персоналу – головна умова практичних змін у Державній пенітенціарній службі України» від 11.07.2012. Однак із Роз’яснення видно, що необхідність розв’язання проблеми на той час сприймалася як віддалена ідея.

[11] Див.: Човган В. Питання співвідношення пріоритетів Державної кримінально- виконавчої служби України // Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України / К. А. Автухов, А. П. Гель, М. В. Романов, В. О. Човган, І. С. Яковець; за заг. ред. Є. Ю. Захарова. – Харків: ТОВ «Видавництво права людини», 2014. (особл. сторінки 18-21) (http://library.khpg.org/files/docs/1424331623.pdf)

[12] Такого роду підхід пропонують, наприклад, фахівці НДІ вивчення проблем злочинності ім. ак. В.В. Сташиса НАПрН України І.С. Яковець та К.А. Автухов у своєму проекті Концепції державної політики у сфері виконання кримінальних покарань (неопубл.)

[13] Living space per prisoner in prison establishments: CPT standards. – Р. 3 (online: http://cpt.coe.int/en/working-documents/cpt-inf-2015-44-eng.pdf ).

[14] Проміжний альтернативний звіт Української Гельсінської спілки з прав людини щодо виконання рекомендацій, наданих Комітетом ООН проти катувань за результатами розгляду шостої періодичної доповіді України (CAT/C/UKR/6) / А. Б. Блага, О. А. Мартиненко, І.О. Теличкін, В.О. Човган; за заг. ред. А. П. Бущенка: Науково-практичне видання / Українська Гельсінська спілка з прав людини. – К., КИТ, 2015. – C. 19-22.

[15] Показовим у цьому сенсі є рішення ЄСПЛ у справі Юрій Ілларіонович Щокін проти України.

[16] Човган В. Реформування пенітенціарної сфери закінчилось, толком не почавшись // http://ukrprison.org.ua/expert/1397146062

[17] Зараз фінансування цього перенесення планується в рамках приватно-публічної співпраці Міністерства юстиції із зацікавленими інвесторами (див. Розпорядження №1066-р «Деякі питання реформування системи функціонування установ виконання покарань та слідчих ізоляторів»).

[18] Опанасенков О.І., Човган В.О. Порівняльний аналіз українського та європейського підходів до умовно-дострокового звільнення засуджених // Застосування до засуджених умовно-дострокового звільнення: український та зарубіжний досвід: наук.-практ. посіб. / О.І. Богатирьова, А.О. Галай, О.П. Горох та ін.; за заг. ред. А.О. Галая. – К.: Національна академія прокуратури України, 2015. – С. 95-122; Яковець І.С. Умовно-дострокове звільнення та заміна невідбутої частини покарання більш м’яким. – М. : PRI, 2012.

[19] Див., наприклад, праці О.С. Четверикової та І.С. Яковець.

[20] Детальніше ознайомлення із проблемою доступне за посиланням: Човган В. Питання співвідношення пріоритетів Державної кримінально- виконавчої служби України // Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України / К. А. Автухов, А. П. Гель, М. В. Романов, В. О. Човган, І. С. Яковець; за заг. ред. Є. Ю. Захарова. – Харків: ТОВ «Видавництво права людини», 2014. – С. 6-25. (http://library.khpg.org/files/docs/1424331623.pdf)

[21] Пріоритети діяльності ДПтС України на 2015 рік // http://kvs.gov.ua/Dost_publik/Propozicii_2015.pdf

[22] Човган В. Виконання рішень Європейського суду з прав людини у пенітенціарній сфері (2013-2014 роки) // http://khpg.org/1435471096

Човган В. Проблеми виконання рішень Європейського суду з прав людини у пенітенціарній сфері (2011-2012 роки) // http://khpg.org/1370666586

[23] Ащенко О. М., Човган В. О. Українське пенітенціарне законодавство у світлі стандартів Комітетів проти катувань ООН та Ради Європи / О. М. Ащенко, В. О. Човган; передм. М. М. Гнатовського; за заг. ред. Є. Ю. Захарова. – Харків: Права людини, 2014.. (http://library.khpg.org/files/docs/1413663568.pdf).

[24] http://helsinki.org.ua/index.php?id=1432467551

http://helsinki.org.ua/index.php?id=1398062996

[25] Варто зазначити, що після редагування суб’єктом законодавчої ініціативи нашого формулювання цієї норми, можна передбачати проблеми її тлумачення на практиці (порівн. з початковою редакцією, яка міститься у виданні Човган В.О. Реформування кримінально-виконавчого законодавства у світлі міжнародних стандартів (пропозиції та зауваження) / Харків: ТОВ «Права людини», 2014. – С. 22 (онлайн: http://library.khpg.org/index.php?id=1423635984).

[26] Заходи, спрямовані на припинення та недопущення неналежного поводження у майбутньому.

[27] Заходи, спрямовані на відшкодування жертвам неналежного поводження, які можуть полягати як у грошовій компенсації так і, наприклад, у зменшенні строку відбування покарання.

[28] http://sc.gov.ua/ua/golovna_storinka/suddi_vssu_vzjali_uchast_u_obgovorenni_ekspertnih_visnovkiv_predstavnikiv_radi_jevropi_cshodo_preven.html

[29] http://euam-ukraine.eu/ua/public_information/news/872/

[30] Правило 83 Мінімальних стандартних правил ООН щодо поводження з в’язнями (Правила Мандели), які, до речі, тільки нещодавно (тобто вже після включення відповідних положень до проекту змін до Конституції України) набрали чинності.

[31] Див. зміни, які вносяться до ч. 8 ст. 134 КВК України законопроектом №2685 від 21.04.2015, а також щодо осіб взятих під варту – зміни до ст. 15 ЗУ «Про попереднє ув’язнення» законопроектом 2291а від 06.07.2015.

[32] Beijersbergen K.A., Dirkzwager A. E., Eichelsheim V. I., van der Laan P. H., Nieuwbeerta P. Procedural justice, anger, and prisoners’ misconduct. A longitudinal study // Criminal Justice and Behavior. – 2014. – № 20(10). – рр. 1-23. Див. також коментар до цієї статті французького професора М.Г. Еванс: Herzog-Evans M. Une étude hollandaise demontre le lien entre équité processuelle et comportement des détenus // http://herzog-evans.com/une-etude-hollandaise-demontre-le-lien-entre-equite-processuelle-et-comportement-des-detenus/

[33] Karin A. Beijersbergen К.А., Dirkzwager А.J.E., Nieuwbeerta P. Does Procedural Justice During Imprisonment Matter? // Criminal Justice and Behavior. – 2016. – № 43 (1). – рр. 63-82.

[34] Човган В.О. Реформування кримінально-виконавчого законодавства у світлі міжнародних стандартів (пропозиції та зауваження) / Харків: ТОВ «Права людини», 2014. – С. 189-198. (онлайн: http://library.khpg.org/index.php?id=1423635984).

[35] Цей експеримент не мав суттєвого подальшого розвитку.

[36] Човган В. О. Усіх засуджених під одну гребінку або Проблеми індивідуалізації обмежень прав в’язнів у пенітенціарних установах України // Правові засади гарантування та захисту прав і свобод людини і громадянина. – Харків: Права людини, 2015.- С.489-494.

[37] http://helsinki.org.ua/index.php?id=1245919834

[38] Доповідна записка Міністру юстиції України щодо стану боротьби з ВІЛ/СНІДом та наркозалежністю, а також порушень прав засуджених на лікування. Український інститут досліджень політики щодо громадського здоров’я (неопубліковано). Додатково див.: http://uiphp.org.ua/ua/home/events/news08122015

[39] Див. прес-конференцію Харківської правозахисної групи з цього питання: https://youtube.com/watch?v=zbIa59_zPm0

[40] Наказ використовувався незважаючи на втрату ним чинності.

[41] Човган В.О. Реформування законодавства, що регулює медичне забезпечення засуджених // Дотримання прав людини у пенітенціарній системі України / К. А. Автухов, А. П. Гель, М. В. Романов, В. О. Човган, І. С. Яковець; за заг. ред. Є. Ю. Захарова. – Харків: ТОВ «Видавницт­во права людини», 2014. – С. 218-220. (http://library.khpg.org/files/docs/1424331623.pdf) С. 218-220.

[42] Наприклад, під час семінару на тему «Забезпечення права на медичну допомогу в установах відбування покарань», який відбувся у приміщення ДПтС у 2015 році, начальник відділу організації медичного забезпечення та контролю за лікарськими засобами ДПтС України І. Печенога вказував нам, що навіть якби в’язничні лікарі захотіли звільняти засуджених, які знаходяться у важкому стані, але хвороба яких не підпадає під чинний перелік, вони не зможуть цього зробити. Справа в тому, що у такому випадку лікарі ризикують наштовхнутись на проблеми з боку прокуратури, яка здійснює нагляд за дотриманням законності під час виконання покарань.

[43] Проблеми жертв не обмежуються фінансовими аспектами. Психологічна підтримка та реабілітація безпосередніх жертв злочинів (особливо насильницьких) та їхніх сімей є важливим напрямком підтримки.

[44] Див., наприклад, аналіз відповідної судової практики у праці Яковець І.С. Умовно-дострокове звільнення та заміна невідбутої частини покарання більш м’яким. – М. : PRI, 2012. щодо нереалістичних (іноді мільйонних) сум, які має відшкодувати засуджений у відповідності до цивільного позову. Щодо інших практичних проблем підтримки жертв злочинів у процесі виконання-відбування покарання див. Павлік О.М. Захист прав потерпілого від злочину в кримінально-виконавчому праві : дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08. – Львів. держ. ун-т внутр. справ. – Л., 2010.

[45] Відшкодування потерпілим від насильницьких злочинів: європейські стандарти і зарубіжне законодавство / О.А. Банчук, І.О. Дмитрієва, Б.В. Малишев, З.М. Саідова. За заг. редакцією О.А. Банчука. – К.: Москаленко О.М., 2015. – С. 10.

[46] Ткач В.І. Відшкодування шкоди, завданої злочином // Вісник Академії адвокатури України. – 2011. – №2 (21). – С. 252.

[47] Майстер-клас судді Європейського суду з прав людини Ганни Юдківської в Академії адвокатури України // Адвокат. – 2010. – № 10. (цит. за Ткач В.І. Відшкодування шкоди, завданої злочином // Вісник Академії адвокатури України. – 2011. – №2 (21). – С. 252-253).

 

 Поділитися