MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Права людини в Україні в березні–листопаді 2014 р.: основні тенденції

21.05.2015   

[1]

Загальний огляд

Несумісність внутрішньої політики держави з інтересами українців вилилася у відкрите протистояння з владою після її відмови від інтеграції країни з Великою Європою, спочатку мирне, а після застосування державою сили і вбивства мирних демонстрантів — в збройне. Український народ явочним порядком здійснив своє природне, ніде в українському законодавстві не сформульоване, право на повстання проти політичного режиму, який узурпував владу, використовував її виключно для власного збагачення, репресуючи усіх своїх опонентів, грубо порушуючи права людини та основоположні свободи. Українці в черговий раз продемонстрували, що для багатьох з них свобода, справедливість, честь і гідність важать більше, ніж власне життя. Ці події отримали в Україні й світі назву «революція гідності».

Дух Майдану, бажання змін значною мірою визначали дії нової адміністрації, яка сформувалася після перемоги і, безперечно, мала позитивні інтенції щодо реформування країни, зокрема, і в царині прав людини. Проте окупація Криму російськими військами, штучно організовані сепаратистські рухи на Сході, які поступово перетворилися на збройну агресію, і повномасштабний військовий конфлікт з Російською Федерацією в Донецькій та Луганській областях відсторонили проблеми прав людини на другий план. У кращому випадку їхнє вирішення перенесли на майбутні мирні часи, в гіршому — зміни в законодавстві та практиці, які спостерігалися, за деякими виключеннями, ще й загострювали існуючий стан реалізації прав людини та основоположних свобод.

Загалом можна констатувати, що нова адміністрація часто нехтувала принципом верховенства права і порушувала Конституцію, керуючись політичною доцільністю. Ці порушення в перші дні після перемоги можна виправдати: революція завжди ламає стару правову систему і створює нову. Були необхідні швидкі дії, спрямовані на встановлення керованості держави. Згідно Конституції, за відсутності президента виконуючий його обов’язки голова ВРУ не може призначати міністрів оборони, іноземних справ, голову СБУ, звільняти та призначати голів обласних державних адміністрацій, вносити кандидатуру прем’єр-міністра тощо. Але не можна було залишати країну без органів влади, і так вчинити було необхідно. Але ж порушувати далі Конституцію та закони заради вигаданої політичної доцільності не можна! Проте саме це відбувалося.

Порушував Конституцію ухвалений 21 лютого Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України». Адже ст. 85 чинної (на момент ухвалення цього Закону) Конституції України, яка містить в собі перелік парламентських повноважень, не передбачає жодної можливості для «відновлення дії <...> Конституції України» шляхом однократного парламентського голосування. Як зазначається у ст. 85 Основного Закону, до повноважень Верховної Ради України (в плані можливих модифікацій Основного Закону) відноситься «...внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції». Очевидно, що цей порядок є виключним за своїми процедурними параметрами, тривалим і складним.

Крім того, як стверджується у ст. 5 Конституції України, «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами». Останнє, як підказує формальна логіка і здоровий глузд, означає, що всі зміни до Конституції, які втілюють в собі або суттєво зачіпають елементи конституційного ладу України, мають ухвалюватися виключно народом на всеукраїнському референдумі.

Цю, підкреслену свого часу Богданом Футеєм, обставину слід вважати універсально зобов’язуючою. Строго кажучи, названої обставини цілком достатньо, щоб Конституційний Суд за будь-яких інших умов не міг погодитись з ухваленням конституційної реформи 8 грудня 2004 р. через суто парламентське голосування. Крім того, конституційний законопроект № 2222-IV був проголосований парламентом в пакеті з ординарним законопроектом та постановою Верховної Ради України, що призвело до юридично неприпустимого зворотного керування — стану, коли тексти ординарного закону і постанови безпосередньо впливали на характер Конституції України. Схоже, що лише невисокий рівень правової культури в Україні дозволив обговорювати тему «зради» Конституційного Суду України, а також порушення конституційними суддями у цьому випадку своєї присяги.

Парламент почав підміняти собою судову владу. Не можна було звільняти за порушення присяги суддів Конституційного Суду, які голосували в вересні 2010 р. за скасування закону про зміни до Конституції; не можна було доручати ГПУ відкрити кримінальне провадження за фактом винесення цього незаконного антиконституційного, як вважали 307 нардепів, рішення! Присвоївши собі повноваження Вищої ради юстиції (ВРЮ), парламент вчинив незаконно.

Так само не можна було парламенту звільняти політв’язнів (хіба що за єдиним виключенням — звільнення Ю. Тимошенко), оскільки такі рішення може ухвалити тільки суд, переглянувши відповідні справи. Парламент міг би повернути усі повноваження Верховному Суду, які він мав до 2010 р. і забезпечити механізм перегляду таких справ в порядку виключного провадження, наприклад, за зверненням Уповноваженого ВРУ з прав людини. Замість цього Верховна Рада ухвалила закон про індивідуальну амністію — дуже сумнівна правова конструкція! — щоб виправдати свої дії.

І в подальшому спостерігалися постійні порушення Конституції і принципу верховенства права, зневага до судової влади і бажання керувати нею, орієнтуючись на політичну доцільність. В результаті маємо констатувати — конституційне законодавство понівечене, правова система є розбалансованою. Єдиним виходом вбачається ухвалення нової Конституції і подальша переробка на її основі ординарного законодавства та, відповідно, практики. Розробникам нового конституційного проекту слід орієнтуватися не на косметичні поправки, а на докорінну зміну Конституції України. Її основу має складати сильна держава, відповідальний уряд і верховенство права. Проте поки що конституційна реформа загальмована. Зміни до Конституції, запропоновані Президентом, були явно невдалими, і навіть не розглядалися парламентом.

Жодна з інших необхідних реформ в сфері прав людини — судова, кримінальної юстиції, освітня тощо — фактично не зрушила з місця. Єдиним виключенням було ухвалення нового закону про прокуратуру. Законопроект про пробацію, підготовлений до другого читання, який необхідно ухвалювати, все відкладається й відкладається. Давно чекає на розгляд проект Кодексу про кримінальні проступки. Набуття ним чинності одразу розвантажило би слідчих, які зараз просто завалені справами. Але його чомусь гальмують. Закон про відновлення довіри до судової влади не досяг мети заміни голів судів, 87% з них знов переобралися на посади відповідно до цього закону, але вже «демократичним шляхом». Невдалі реформи в інших галузях — пенсійній, медичній та інших — потребують справжнього реформування цих сфер заново.

Наприкінці березня — на початку квітня на розгляд парламенту було внесено 4 законопроекти про люстрацію, які неможливо поєднати, до того ж, парламент вочевидь не хоче ухвалювати такий закон. Пізніше був внесений законопроект «Про очищення влади», який є спробою поєднати чотири попередні, однак його підхід видається швидше популістським, а певні його положення суперечать рекомендаціям Ради Європи, практиці Європейського суду з прав людини в люстраційних справах та принципам міжнародного права. Зокрема, він передбачає тотальне звільнення усіх без винятку посадових та службових осіб, що є явно необґрунтованим, багато його процедур закладають системні порушення прав людини[2]. Проте 14 серпня він був прийнятий в першому читанні. Було подано більше 400 зауважень, але законопроект був проголосований в цілому 16 вересня, при цьому нардепи взагалі не мали тексту законопроекту, за який проголосували під тиском вулиці! Чи були враховані зауваження та які саме — залишилося невідомим. Текст ухваленого закону з’явився на порталі Верховної Ради тільки 26 вересня. Такими діями в Україні просто знищується парламентаризм як такий. Тим не менше Президент підписав цей закон.

Продукуються законопроекти, що мають на меті зробити ефективнішою боротьбу з сепаратизмом, наприклад, законопроекти «Про превентивне затримання», «Про внесення змін до Кримінального кодексу України (про посилення відповідальності за вчинення злочинів проти основ національної безпеки України)», про десепаратизацію, про особливий режим досудового розслідування в районі АТО та інші, але вони — всі! — порушують Конституцію та міжнародні стандарти прав людини. Так, наприклад, згідно із першим законопроектом органам внутрішніх справ і служби безпеки фактично надається право без відкриття кримінального провадження протягом 30 діб утримувати людину під вартою. При цьому на особу не поширюватимуться норми КПК України, її статус не буде чітко визначеним, на неї не поширюватиметься комплекс прав, спрямованих на захист осіб, щодо яких застосований запобіжний захід «тримання під вартою». Затримана особа також не матиме жодної можливості змінити своє становище на підставі норм КПК України про зміну запобіжного заходу, оскільки «превентивне затримання особи» не буде вважатися запобіжним заходом. У другому законопроекті безпідставно запроваджується відмова від принципу давності притягнення до кримінальної відповідальності за ряд злочинів проти основ національної безпеки, а також новий максимальний розмір у 12 років позбавлення волі для нижньої межі кримінального покарання. Це ті недоліки, які рано чи пізно доведеться виправляти.

Слід відзначити ухвалення прогресивних змін до Кримінально-виконавчого кодексу, які сприяли відкритості установ виконання покарань: тепер право безперешкодних візитів туди мають депутати парламенту, їхні помічники і разом з ними лікарі та журналісти. Ці зміни також покращили можливість телефонного зв’язку засуджених з їх рідними та дозволили тривалі побачення для довічно позбавлених волі.

Виникла нова для країни проблема внутрішньо переміщених осіб (ВПО, Internally displaced persons) з Криму та Донбасу. Внаслідок окупації Криму та військової агресії на Донбасі великі групи мешканців цих регіонів країни були змушені залишити свої домівки, рятуючись від політичних переслідувань та насильства за підтримку єдності України. В червні великі групи мешканців Слов’янська, Краматорська, Горлівки та інших міст, на території яких загострився військовий конфлікт, переїхали до Харкова, Києва, Дніпропетровська та інших місцевостей, рятуючись від військових дій. В липні-серпні почалася велика міграція з міст військових дій Луганської області. Дер­жава виявилася неготовою для нових випробувань, всі проблеми ВПО взяли на свої плечі численні волонтери та місцева влада. Підготовлений громадськістю законопроект «Про вимушених переселенців в Україні», який отримав схвальні відгуки міжнародних і національних експертів, був відкинутий парламентом, і замість нього 19 черв­ня був ухвалений значно більш простий закон, який вирішував тільки питання обліку ВПО і не був спрямований на вирішення їхніх проблем. Під тиском громадськості Президент пізніше ветував цей закон. Громадськість у співробітництві з владою та міжнародними організаціями підготувала новий законопроект, але його прийняття відбулося тільки 20 жовтня, а підписання Президентом — 22 листопада. Облік ВПО ведеться погано, зокрема, не враховуються ті, хто повернувся на звільнені території. Приблизно половина ВПО не реєструється взагалі. Станом на 5 грудня в країні було 513 998 зареєстрованих ВПО.

В цілому слід визнати, що, незважаючи на численні помилки, новій адміністрації протягом 22 лютого — 30 листопада вдалося подолати політичну та економічну кризу, заново створити боєздатні збройні сили та органи безпеки, створити та підготувати добровольчі батальйони територіальної оборони, які разом із Національною гвардією та спецпідрозділами МВС рятували країну, не допустити географічного розширення конфлікту з РФ за межі Донбасу, успішно провести позачергові вибори Президента 25 травня та позачергові вибори парламенту 26 жовтня. Значно успішнішою та ефективнішою стала співпраця урядових та муніципальних органів з громадськістю. Значний розвиток отримала волонтерська діяльність, яка показала приклади кращих зразків громадської солідарності. Водночас військовий конфлікт, який забирає усі сили та кошти, інерція політичної системи, корупція в державних та місцевих органах, відсутність реформ не дають можливості для розвитку країни, яка зовсім недалеко відійшла від олігархічного режиму Януковича, через що залишаються актуальними численні загрози для прав людини та основоположних свобод.

Дотримання особистих прав

Застосування сили, до якого були змушені вдатися захисники Майдану в Києві, смерть значної кількості людей, загальний ажіотаж та ейфорія перших днів після революції, велика кількість зброї на руках призвели до сильного зниження імунітету проти насильства. У ці дні панували вимоги людей зі зброєю виконувати виключно їх накази, неконтрольована масова перевірка документів, підпали будинків, самосуди, стовпи та коридори ганьби, цькування родин відомих регіоналів, іноді безпідставне побиття людей просто без будь-якої причини. Міліція ж була дезорієнтована і бездіяльна. Учасники штучно організованих сепаратистських рухів на Донбасі та в Харкові стали здійснювати насильницькі дії, тільки значно більше і жорстокіше, імітуючи коридори ганьби і вчиняючи жахливі побиття прихильників Євромайданів. Як уже вказувалося, лідери самопроголошених ДНР та ЛНР зробили буденною практикою переслідування спочатку проукраїнських громадських діячів, а потім просто всіх, хто їм не подобався чи заперечував їх дії. Люди, які щодня зникали без вісті, потім виявлялися або розстріляними, або утримуваними в підвалах захоплених сепаратистами будівлях державних установ — СБУ, МВС та інших — в Слов’янську, Луганську, Донецьку, Горлівці та інших містах. Умовою звільнення викрадених людей був викуп — чи за певну суму, чи за автівку або інше майно. Загалом відомо про більше, ніж 400 випадків насильницьких зникнень, складений список жертв, але насправді він є неповним. Буденними стали грабежі, обшуки, примусова реквізиція автівок та іншого майна.

Затримані перебували в жахливих умовах — часто без світла, без прогулянок, в непристосованих приміщеннях, їх вкрай погано годували, не надавали медичну допомогу. Їх катували, і деяких забили до смерті, як, наприклад, депутата Горлівської міськради Володимира Рибака, чиє тіло було знайдено 22 квітня в річці Казенний Торець біля смт. Райгородок Донецької області із слідами катувань та розпоротим животом. Разом із ним був знайдений ще один чоловік в такому ж стані, який був ідентифікований пізніше як 19-річний студент Юрій Поправко. Рибак був викрадений 17 квітня за намагання зняти прапор ДНР та встановити державний прапор на будівлі Горлівської РДА.

Так само жахливо ставилися сепаратисти до взятих в полон українських силовиків: катували, били, знущалися.

Це породило аналогічну зворотну реакцію українських силовиків, особливо деяких добровільних батальйонів, таких, як «Айдар» (найбільше скаржаться саме на бійців цього батальйону Міноборони), «Азов», «Дніпро-1», «Донбас». Деякі бійці вважали, що вони можуть ставитися до полонених, так само, як сепаратисти. В результаті сьогодні ми маємо зафіксовані випадки катування полонених сепаратистів (навіть з летальними наслідками), викрадення людей з подальшою вимогою їхнього викупу, захоплення автівок, грабежі — бо бійці вважали, що це диктувалося законами війни. Затримання людей силовиками, які здавалися підозрілими, із одночасним застосуванням насильства щодо них стало буденним явищем. Прокуратура ці злочини не розслідувала[3].

Водночас можна було спостерігати зростання ненависті до сепаратистів, тріумфування з приводу вбивства бойовиків, розповсюдження в соціальних мережах фото їх трупів. Зростаючий рівень суспільної жорстокості створив підґрунтя для виправдання у громадській свідомості фактів катування та інших різновидів насильства, що закономірно відбилося на практиці роботи державних органів. Ставлення правоохоронців до затриманих, які обвинувачувалися в сепаратизмі або тероризмі, було переважно жорстоким за мовчазної згоди суспільства, про що свідчать численні зафіксовані факти побиття і навіть катувань затриманих.

Право на життя в Донецькій та Луганській областях стало ілюзорним. Людей розстрілюють бойовики (наприклад в м. Брянка Луганської області чотирьох студентів розстріляли тільки за те, що вони віталися «Слава Україні» — «Героям слава!». Двоє померли одразу, двоє в важкому стані потрапили до лікарні). Точної цифри загиблих немає, але йдеться про сотні вбитих. Значна кількість мирного населення гине в результаті застосування важкої артилерії, при цьому вкрай важко встановити, яка з воюючих сторін здійснила той чи інший обстріл, хоча багато свідчень вказують на спрямоване ураження житлових кварталів саме бойовиками. Лише в Луганську, за підрахунками правозахисників, загинуло 348 цивільних, що є далеко не повною цифрою.

Дотримання політичних прав і свобод

Стан дотримання політичних прав був геть різним в залежності від регіону країни: якщо в АРК, Севастополі, Донецькій та Луганській областях політична свобода в цілому була фактично ліквідована, то в інших регіонах країни вона здійснювалася майже без обмежень. Тому ці регіони слід розглядати окремо.

Після окупації Криму почалося полювання на всіх громадських активістів, які публічно намагалися заявити проукраїнську позицію і не погоджувалися з діями нового кримського керівництва та окупантів з Російської Федерації. Деякі були заарештовані і обвинувачені у вигаданих кримінальних злочинах, наприклад, відомий режисер Олег Сенцов, заарештований 11 травня за підозрою в тероризмі. Більшість проукраїнських громадських діячів змушені були рятуватись від політичних переслідувань та переїхати до материкової України. Було здійснено багато нападів на журналістів.

Референдум про статус Криму 16 березня не був визнаний легітимним. Він був проведений з численними порушеннями виборчих прав. За офіційними даними, за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації проголосувало 96.77% жителів Криму (явка 83%) та 95,6% мешканців Севастополя (явка 89,5%). Водночас, згідно з доповіддю Ради з прав людини та розвитку громадянського суспільства при Президенті РФ «Проблеми жителів Криму», оприлюдненою 21 квітня[4], за приєднання до Росії проголосувала переважна більшість жителів Севастополя (при явці 50–80%), в той час як у Криму, за різними даними, за приєднання до Росії проголосували 50–60% виборців при загальній явці в 30–50%. При цьому жителі Криму голосували не стільки за приєднання до Росії, скільки за припинення, за їх словами, «корупційного свавілля і злодійського засилля донецьких ставлеників», а жителі Севастополя — саме за приєднання до Росії.

Кримські татари вперше за усі роки незалежності були позбавлені можливості провести 18 травня мітинг в пам’ять жертв депортації кримськотатарського народу на 70-ті роковини депортації. Загалом можна зробити висновок, що кримські татари стали об’єктом політичного тиску з метою відмови від етнічної та релігійної ідентичності. Більше 3 тисяч кримських татар в перші дні окупації переїхали до материкової України (переважно до Львова), небезпідставно побоюючись політичних репресій внаслідок належності до нетрадиційних течій мусульманства.

На Донбасі прояви проукраїнської позиції так само ставали приводом для політичних переслідувань, внаслідок чого велика кількість українських активістів та журналістів Донбасу була змушена переїхати до інших регіонів України, а ті, хто лишився, ставали об’єктом політичних переслідувань. Навіть членство в партіях «Батьківщина», ВО «Свобода» були причиною свавільних арештів та тримання під вартою у нелюдських умовах у якості заручників. Відомі випадки арештів осіб, які висловлювали власну оцінку дій ДНР та ЛНР в соціальних мережах. Точна кількість заарештованих невідома, але можна стверджувати, що загалом в’язнів не менше 400. Ризиком стати об’єктом політичних переслідувань було членство в виборчих комісіях на виборах Президента України 25 травня: сепаратисти влаштовували погроми дільниць, знищення майна, побиття членів виборчих комісій і навіть викрадення окремих голів комісій, щоб не допустити проведення виборів. В результаті змогли взяти участь у виборах в Донецькій області лише 15,37% виборців, а в Луганській області — 8,94% виборців. Референдум 11 травня на Донбасі, що проходив в умовах протистояння ДНР та ЛНР з одного боку, та української влади з іншого, більше походив на фарс, ніж на політичне волевиявлення. Він відбувся лише в окремих населених пунктах на окремих дільницях, і його результати були сфальсифіковані.

В інших 23 регіонах України рівень політичної свободи після перемоги революції гідності був високим. Політичні дискусії хоч і були запальними, але усі політичні сили мали можливість виявлення своїх поглядів попри те, що держава почала кримінальні переслідування за прояви сепаратизму в публічних виступах і медіа. Поки що жодний судовий процес не відбувся, тому важко сказати, наскільки втручання держави в таких випадках є пропорційним. Загальний високий рівень політичної активності помітно зменшувався у східних областях. На сході та півдні країни, особливо в Харкові та Одесі, мирні зібрання іноді переходили в бійки і навіть збройне протистояння. За нашими спостереженнями, такі події майже завжди були навмисно спровоковані і походили на заздалегідь підготовлені спеціальні операції, як, наприклад, події в Одесі на початку травня. Слід зазначити, що з поглибленням військового конфлікту на Донбасі публічні акції ставали все більш агресивними, а ворожнеча між політичними опонентами — більш інтенсивною. Характер проведення мирних зібрань ставав все більш напруженим, супроводжуючись протистоянням мітингувальників з міліцією та взаємними обвинуваченнями в порушенні громадського порядку, у зловживанні силою або бездіяльності. Відсутність закону про свободу мирних зібрань стала ще більше відчутною.

Вибори Президента України, незважаючи на складну обстановку в країні, пройшли без серйозних порушень виборчих прав і були визнані спостерігачами чесними і справедливими.

Законодавство, яке стосується політичних прав, за цей період змінювалося мало, хоча ці зміни є вкрай необхідними, оскільки вони мають здійснити унормування політичного життя відповідно до існуючої політичної ситуації, яка може набути вибухонебезпечного стану й призвести до нового Майдану.

Дотримання громадянських прав і свобод

Ситуація з дотриманням громадянських свобод докорінно відрізняється в Криму, на Донбасі з одного боку, і решті регіонів країни — з іншого.

Свобода вираження поглядів в Криму перебуває приблизно в такому ж стані, як в Росії в цілому. Нечисленні проукраїнські медіа або ті ЗМІ, які намагалися вільно висловлюватися, переважно припинили своє існування, зокрема, закрита популярна «Чорноморка». На території півострова були відключені всі українські, і транслювалися тільки російські телеканали. Лишилася єдина телекомпанія, яка дозволяє собі вільні дискусії — кримськотатарська телекомпанія АТР, але вона перебуває під постійним тиском нової влади Криму, зокрема щодо висвітлення діяльності лідерів кримських татар. Існує також декілька Інтернет-видань, які намагаються подавати достовірну інформацію і незалежні коментарі. Але вони працюють під постійною загрозою репресій.

Свобода релігії в Криму є під загрозою: були неодноразові виступи проти мусульманства та православної церкви Київського патріархату, збільшується кількість актів вандалізму щодо будівель цих конфесій.

Ще гірше ситуація на Донбасі в регіонах, які контролюються ДНР та ЛНР, зокрема, в Донецьку та Луганську. Тут громадянські свободи — вираження поглядів, мирних зібрань, асоціацій тощо — фактично ліквідовані. Журналісти, які не побажали працювати в пропагандистських виданнях ЛНР та ДНР, були змушені виїхати з Донбасу, але вони намагаються підтримувати свої місцеві Інтернет-ресурси ззовні або відкрили нові проекти.

І в Криму, і на Донбасі було багато нападів на журналістів, погроз, побиття, псування техніки тощо.

У решті регіонів країни переслідування за слово припинилися, тиск на журналістів зник, і вони почуваються вільними. Проте слід зазначити, що вільна журналістика, як явище, не притаманна українському інформаційному простору, як це було і раніше. Більшість журналістів працюють скоріше як пропагандисти, ніж інформують про події. Частково це пояснюється надінтенсивною антиукраїнською пропагандою в Росії, де російські ЗМІ постійно перекручують інформацію, маніпулюють свідомістю і просто нахабно брешуть. Багато видань такого ґатунку існує і в Україні, вони подають факти вибірково, аби маніпулювати свідомістю читачів. Тому українські журналісти і медіа в цілому намагаються не повідомляти про негативні факти, щоб не дати опонентам матеріал для його подальшого використання в інформаційній війні проти України. З цієї ж причини є обмеженою свобода інформації: в умовах військового конфлікту держава обмежує інформування про події, що породжує численні фейки в Інтернеті та соціальних мережах.

Дуже важливим є завдання закріпити досягнення революції в цій сфері на законодавчому рівні, щоб не повторювати помилки 2005–2006 років.

Дотримання рівності прав, прояви ксенофобії та нетерпимості

Найбільш серйозними залишаються проблеми з непрямою дискримінацією за віком та станом здоров’я. Традиційно поширеною залишається прихована дискримінація ромів та членів ЛГБТ-спільноти. Як результат, усі роми були змушені тікати з Донбасу, бо бойовики ЛНР та ДНР пообіцяли їх знищити.

Виникла нова проблема дискримінації — за ознакою громадянства: вона стосується мешканців Криму, які не бажають отримувати російське громадянство і хочуть залишатися громадянами України. Такі громадяни за російським законодавством мають обмеження щодо зайняття офіційних посад в державних та муніципальних органах. Проте в Криму побоюються, що без російського громадянства не можна буде працювати в державних установах. Крім того, мешканці Криму, які відмовляться від російського громадянства, не матимуть права на російське пенсійне забезпечення, заробітну платню та соціальні пільги. При цьому на відмову від російського громадянства та підтвердження українського надавався термін лише в один місяць, починаючи з 1 квітня, і було відкрито спочатку лише три пункти прийому таких заяв (Сімферополь, Бахчисарай, Білогорськ), де це можна було зробити, а на кінець квітня їх було 8. В результаті багато мешканців Криму не змогли скористатися своїм правом вибору громадянства.

Незважаючи на високий рівень міжетнічної та міжрелігійної толерантності, традиційно притаманний Україні, існуючі проблеми в цій сфері загострилися внаслідок агресивної політики керівництва російської держави. Взаємостосунки між етнічними росіянами та етнічними українцями почали все більше ускладнюватися, особливо в АРК.

В Криму серйозно погіршився стан етнічних українців та кримськотатарського народу. Етнічні українці стали об’єктом переслідувань за вжиття української мови та використання української символіки, вони змушені ховати свою ідентичність через загрозу насильства та тиску, зокрема, політичного, оскільки для нової кримської влади належність до української меншини автоматично означає підтримку єдності України та її територіальної цілісності. Українська мова майже повністю зникла з інформаційного простру півострова. Йдеться про закриття шкіл з українською мовою викладання.

У небезпечному положенні також кримські татари, які зазнають погроз та фізичних нападів. Кримських татар примушують до отримання російського громадянства, але вони вважають, що у разі згоди можуть наштовхнутися на проблеми з власністю на землю та майно, з доступом до освіти та працевлаштування. Деякі кримські татари належать до релігійних груп, які вважаються незаконними в РФ, і тому небезпідставно побоювалися репресій на політичному ґрунті. Внаслідок цього більше трьох тисяч кримських татар виїхали з півострова, переважно до Львова.

На сході країни спостерігалося зростання нетерпимості, мови ворожнечі і злочинів на ґрунті ненависті відносно людей з українською самоідентифікацією, які використовують українську символіку. Зокрема, це проявлялося в погромі автівок з українською символікою. На активістів Майдану навішували ярлики «бандерівців», «нацистів» та «фашистів». Це є прямим наслідком тотальної дезінформації і брехні, яку масово продукують російські ЗМІ. Для запобігання подальшого росту нетерпимості дуже важливо розвінчувати ці безпідставні твердження про прояви націоналізму, фашизму та екстремізму з боку українців та української влади загалом, щоб вони не поширювалися в світі.

Права військовослужбовців

Відсутність адекватної правової кваліфікації конфлікту на території Донецької та Луганської областей, зрозуміле небажання відмовитися від терміну «антитерористична операція», назвати цей конфлікт військовим і ввести військовий стан породили серйозні порушення прав учасників цих подій. У провадженні ХПГ знаходиться багато справ, коли військові за документами рахуються у відрядженні чи прикріплені до якоїсь військової частини, і тому не можуть довести свою участь у військових діях, отримати довідку про отримання поранення (їм видають тільки довідку про лікування від певної хвороби, не вказуючи на поранення як її причину) тощо. Вкрай сумнівними були обвинувачення у дезертирстві військових, які в результаті тотального обстрілу «Градами» з російської території були змушені рятувати своє життя і покинути бойові позиції. Є необхідним пошук і запровадження правових конструкцій, які би відображали реальний стан того військового конфлікту, що відбувається, з визначенням правового статусу його учасників.

Дотримання економічних, соціальних та культурних прав

Здійснення соціальних та економічних прав українців у період, що розглядається, було великою проблемою: в розореній після режиму Януковича країні панували фінансова та економічна криза, яку ще й поглиблювали неочікувані витрати на створення боєздатних збройних сил і на ведення військових дій. Тим не менше уряд спромігся виконувати свої основні обов’язки щодо забезпечення соціальних та економічних прав і уникнув дефолту та колапсу економіки.

Загалом усі проблеми щодо цієї категорії прав не могли не лишитися. Рівень якості життя продовжує знижуватися, а показники відносної і структурної бідності, навпаки, збільшуються. Прожитковий мінімум, який є базовим показником для всієї системи соціального забезпечення, вже багато років не відображає реальних мінімальних потреб людини, оскільки не враховує багатьох життєво необхідних для людини витрат та базується на наборі продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг, який вже давно застарів. Крім того, для визначення розміру окремих видів соціального забезпечення продовжує застосовуватися показник гарантованого рівня прожиткового мінімуму, що відображає неможливість для держави виконувати сьогодні навіть менші ніж мінімальні стандарти життя.

Вкрай поганим є стан цієї категорії прав на Донбасі в місцевостях, що контролюються ДНР та ЛНР. Зарплатня, пенсії тощо не виплачуються взагалі, у багатьох регіонах немає води, газу та електрики. Катастрофічним є стан засуджених в установах виконання покарань, які просто голодують.

Після революції гідності можна спостерігати помітне пожвавлення зусиль уряду в культурній сфері. Так, МЗС та Мінкультури намагаються представити в європейських столицях кращі зразки українського модерного мистецтва, ініціюючи поїздки українських митців з виступами, виставками тощо. Можна стверджувати, що в Україні вперше з’явилися ознаки культурної політики. Хоча, безперечно, загальний важкий соціально-економічний стан країни суттєво стримує ці зусилля.

Дотримання законів щодо захисту прав людини

На жаль, виконання законів, що стосуються прав людини, у період, який розглядається, ставало дедалі більшою проблемою. Держава відмовлялася виконувати свої зобов’язання перед людьми навіть у разі, коли вони були підтверджені рішеннями суду. Залишаються чинними багато які норми законів, що регулюють соціальні гарантії, хоча їх здійснення відбувається за наявності бюджетних коштів на забезпечення гарантій, і Кабмін визначає обсяг і спрямованість соціальної допомоги, виходячи із наявних можливостей. Ця практика була підтверджена ще в 2013 році двома рішеннями Конституційного суду і не змінилася. Суди не приймають позови щодо невиконання законів про соціальні гарантії, а щодо раніше ухвалених рішень діють старі вказівки не виконувати судові рішення. Реалізувати ці норми щодо соціальних гарантій дуже важко в умовах фактичного військового стану. Чесним виходом з цієї ситуації було б розділення соціальних гарантій на пільги, які можна скасувати, і скасування відповідних норм законів (як-от, наприклад, пільги «дітям війни»), та соціально-економічні права, які треба здійснювати відносно соціально слабких верств населення. Проте, чи наважиться нова адміністрація на такі не­популярні кроки?

Ефективність діяльності державних органів та спеціалізованих інституцій,
спрямована на захист прав людини та основоположних свобод

Загалом зберігалася ситуація, яка була в 2010–2013 роках — загострювалася криза державних інститутів, спрямованих на захист прав людини, передусім правоохоронних органів і судів. Залишається великою проблемою виконання судових рішень і, зокрема, рішень міжнародних органів. Держава дуже недалеко відійшла у цьому сенсі від часів Януковича. Позитивний потенціал Кримінального процесуального кодексу не використовується належним чином, більше того, правоохоронні органи навчилися обходити його норми, які, на їхню думку, заважають їм працювати.

Також залишається великою проблемою неефективність розслідування заяв про катування та погане поводження з боку персоналу органів внутрішніх справ та пенітенціарної служби, або за їхньої бездіяльності, мовчазної згоди або потурання. Прокуратура вкрай погано виконує свої функції з проведення ефективного, ретельного, швидкого та неупередженого розслідування таких заяв. Досі не розслідувані належним чином випадки незаконного застосування сили під час подій на столичному Майдані 30 листопада, 1 грудня, 11 грудня, масові вбивства 18–20 лютого. Не були розслідувані викрадення людей, побиття активістів Майдану в березні та квітні в Харкові, Донецьку, Луганську та інші злочини, катування та вбивства цивільних і військовополонених, інші злочини проти їхнього життя та здоров’я, злочини, пов’язані з порушенням майнових прав.

Вчинення жахливих злочинів в Донецькій та Луганській областях, яких раніше не було в Україні, здійснених сепаратистами, — насильницькі зникнення за політичними мотивами, безсудні страти, свавільні арешти та катування заручників, захоплення адміністративних будівель тощо — відбувалися за бездіяльності або мовчазної згоди, або, ще гірше, допомоги працівників місцевих органів МВС, СБУ, прокуратури. На жаль, замість того, щоб стояти на сторожі прав людини, правоохоронні органи частіше були суб’єктами цих порушень.

Позитивною в цей період була діяльність Уповноваженого ВРУ з прав людини. Працівники Секретаріату Уповноваженого продовжували запровадження національних превентивних механізмів відповідно до Факультативного протоколу до Конвенції ООН проти катувань, і дія цього механізму поступово впливає на ставлення персоналу до утримуваних в місцях несвободи. Уповноважений намагалася захистити тих, хто потерпав від дій сепаратистів, зокрема, вона брала активну участь у вивезенні дитячих будинків із зони антитерористичної операції, брала участь у визволенні військовополонених, спростовувала брехню російської пропаганди тощо.

Чи можна було відновити порушені права в суді? Досвід правозахисту надає багато прикладів, коли за наявності сильної та обґрунтованої правової позиції, професійного представлення інтересів в суді, послідовності та терпіння людина в кінцевому рахунку має великі шанси відстояти свої права навіть за існуючої корупційної та залежної судової системи. Інформаційний простір переповнений історіями, які розповідають про такі випадки. Проте шар порушень прав людини і несправедливих судових рішень такий великий, що ці успішні справи просто губляться в ньому та залишаються непоміченими більшістю населення, і панує думка, що звертатися до суду — марна праця.

Пропозиції

Переважна більшість порушень прав людини відбувалась, серед іншого, через відсутність серйозних стримуючих та контрольних механізмів у владі та законодавчому незабезпеченні фундаментальних прав і свобод.

Тому необхідно, незважаючи на всі труднощі, негайно розпочати реформи для захисту прав людини та основоположних свобод, зокрема, здійснити наступні кроки.

1. Розробити проект нової Конституції, при цьому привести у відповідність до міжнародних стандартів розділи про засади конституційного ладу, про права людини та основоположні свободи, про вибори та референдуми; ввести розділ «Громадянське суспільство»; визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду.

2. Здійснити реформу системи кримінальної юстиції на основі концепції, ухваленої в квітні 2008 року, зокрема:

—  здійснити реформу прокуратури;

—  ухвалити проект Кодексу про кримінальні проступки, змінити одночасно Кримінальний кодекс та Кодекс про адміністративні правопорушення;

—  здійснити докорінну реформу міліції на основі поваги до прав людини, принципів верховенства права, демілітаризації, деполітизації та децентралізації, підвищення підконтрольності та прозорості, тісної співпраці з населенням та місцевими громадами, професійної підготовки персоналу;

—  здійснити реформу СБУ та інших спецслужб;

—  здійснити реформу Державної пенітенціарної служби, ухвалити закон про пробацію, підготовлений до другого читання;

—  продовжити процес створення та впровадження ювенальної юстиції.

3. Забезпечити ефективний контроль громадськості за правоохоронними органами, зокрема, через діяльність громадських рад, обов’язкових консультацій з громадськістю щодо визначених питань, щорічних публічних звітів СБУ, МВС та інших правоохоронних органів щодо дотримання в своїй діяльності прав людини, що має включати інформацію: щодо оперативно-розшукових заходів, які обмежують права людини (негласні обшуки, прослуховування телефонів та контроль інших комунікацій тощо), кількості затримань, здійснених інших оперативних і слідчих дій, передбачених законами, кількість кримінальних проваджень та кількості осіб, котрим оголошена підозра у вчиненні злочинів тощо, створити незалежний орган (механізм) для проведення ефективного розслідування заяв про застосування катувань працівниками міліції та кримінально-виконавчої системи, законодавчо забезпечити можливість перегляду Верховним Судом України кримінальних справ, щодо яких є обґрунтовані сумніви в законності вироків.

4. Завершити судову реформу, забезпечуючи незалежність та відповідальність суддів, а також виконання державою судових рішень.

5. Розширити обсяг надання безоплатної правової допомоги держави і передати функцію представництва інтересів громадянина від прокуратури до системи без­оплатної правової допомоги.

6. У сфері виборчих прав та референдуму:

—  прийняти Виборчий кодекс;

—  змінити систему виборів до парламенту на пропорційну систему з відкритими регіональними списками;

—  внести зміни до законодавства, котрими зняти обмеження для участі політичних партій у виборах, зокрема, щодо часу створення партії;

—  знизити прохідний бар’єр до парламенту до 3% голосів виборців;

—  прийняти новий закон про всеукраїнський та місцевий референдум та інші форми прямої демократії, наприклад, передбачити, щоб органи влади обов’язково розглядали проекти рішень, що підтримані певною кількістю громадян;

—  законодавчо передбачити ефективну процедуру відкликання місцевого голови та депутатів місцевих рад;

—  встановити адміністративну відповідальність депутатів за голосування не власною карткою із покаранням «громадські роботи».

7. У сфері свободи об’єднань:

—  скасувати адміністративну відповідальність за діяльність незареєстрованих громадських об’єднань (ст. 186-5 Кодексу про адміністративні правопорушення);

—  переглянути податкове законодавство щодо надання пільг для отримання неприбутковими організаціями коштів від фізичних та юридичних осіб для здійснення суспільно-важливої неприбуткової діяльності.

8. У сфері свободи мирних зібрань:

—  скасувати дозвільний порядок проведення мирних зібрань релігійним організаціям (ч. 5 ст. 21 закону про свободу совісті та релігійні організації);

—  розробити та ухвалити окремий закон «Про свободу мирних зібрань» щодо визначення обов’язків органів влади під час проведення мирних зібрань;

—  узагальнити судову практику щодо обмеження свободи мирних зібрань відповідно до статті 39 Конституції України та статті 11 Європейської Конвенції про захист прав людини;

—  скасувати ст. 185-1 та 185-2 Кодексу про адміністративні правопорушення.

9. У сфері свободи вираження поглядів необхідні такі дії:

—  створити на підставі закону громадське телебачення та радіомовлення на базі телеканалу УТ-1 та Національної радіокомпанії України з гарантіями незалежності редакційної політики відповідно до міжнародних стандартів;

—  законом заборонити створення державних ЗМІ та визначити процедуру роздержавлення усіх державних ЗМІ шляхом їх приватизації колективами, продажу або ліквідації;

—  привести у відповідність міжнародним стандартам та між собою закони «Про інформацію», «Про доступ до публічної інформації», «Про захист персональних даних» та інші, після чого привести у відповідність до цих базових законів усе інформаційне законодавство;

—  скасувати закон «Про захист суспільної моралі»;

—  скасувати закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»;

—  скасувати дозвільний порядок державної реєстрації друкованих ЗМІ;

—  ліквідувати Державний комітет з питань радіо та телебачення.

10. У сфері соціальних та економічних прав необхідно:

—  здійснити поділ соціальних виплат на ті, що визначені як реалізація соціально-економічних прав та ті, що є наслідком зайняття певних посад чи отримання певних привілеїв;

—  законодавчо визначити, що соціальні виплати, котрі визначаються в залежності від зайнятої посади чи отриманого привілею, можуть обмежуватися в залежності від економічної ситуації в країні;

—  заборонити скорочувати чи не забезпечувати фінансування витрат, що спрямовуються на реалізацію соціально-економічних прав громадян (наприклад, що стосуються бідних, вразливих верств населення, людей з інвалідністю тощо);

—  здійснити акцент соціальної політики на адресну допомогу тим, хто її по­требує;

—  включити недержавні організації на засадах рівного партнерства в систему надання соціальних послуг.

11. У сфері трудових прав є необхідними такі дії:

—  розробити та ухвалити новий Кодекс законів про працю, концепція якого не повинна передбачати пріоритет інтересів працедавця перед інтересами робітників;

—  змінити практику приватизації підприємств без безпосередньої участі працівників у процесі приватизації та без участі працівників у суттєвій частці майна;

—  забезпечити рівні права усіх профспілок в системі контролю за діяльністю адміністрації підприємств, у розробці та прийнятті колективних договорів; за відмову у реєстрації та дискримінацію незалежних профспілок передбачити відповідну адміністративну та кримінальну відповідальність.

—  забезпечити оприлюднення податкових декларацій депутатів Верховної Ради, міських та обласних рад, міських голів, а також посадових осіб, які належать до 1–3 категорії держслужбовців.

12. Скасувати закон «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» та зупинити виділення коштів на виконання цього закону; розробити нові закони щодо документів, котрі посвідчують особу, а також визначити новий порядок здійснення реєстрації громадян за місцем проживання.

13. Здійснити справжню реформу системи реєстрації майнових прав з відкритими реєстрами нерухомого майна, земельного кадастру, тощо.

14. Внести зміни до законодавства щодо протидії усім формам дискримінації.

15. Розробити та ухвалити закон «Про обов’язкове медичне страхування» і впровадити цю систему в Україні.

16. Встановити відкритість та прозорість системи охорони здоров’я шляхом контролю за прозорістю тендерів і якістю технічного обладнання та препаратів за участі громадськості.

17. Здійснити реформи, спрямовані на виконання пілотних та квазіпілотних рішень Європейського суду з прав людини щодо України.

18. Забезпечити обов’язковість для виконання рішень Комітету ООН з прав людини, Комітету ООН проти катувань, Комітету ООН з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок та інших комітетів ООН, що мають компетенцію розглядати індивідуальні скарги.

19. Ратифікувати 3-й додатковий протокол Конвенції ООН про права дитини, який створює для дітей можливості подання індивідуальних скарг.

20. Ратифікувати Конвенцію ООН про насильницькі зникнення.

21. Об’єднати галузеві державні архіви СБУ, МВС та інші в частині архівного фонду, створеного до 1 грудня 1991 року, в Архів національної пам’яті і включити його до системи архівних установ України, забезпечити доступ до цих архівних фондів на основі окремого закону.

 

[1] Розділ підготовлений Є. Захаровим, директором ГО «Харківська правозахисна група».

[2] Детальніше див. http://khpg.org/index.php?id=1407914802

[3] Слід зауважити, що командування намагалося встановити дисципліну в добровільних батальйонах МВС, декілька десятків бійців були звільнені за порушення дисципліни, і поступово ситуація змінилася на краще.

[4] Автори — члени Ради Олексій Бобров, Світлана Ганнушкіна та адвокат мережі «Міграція та право» Ольга Цейтліна.

 

 Поділитися