MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Існування та дія спецпідрозділів та груп швидкого реагування. розкриття злочинів

15.04.2009   
Ірина Яковець

Стаття 6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» включає до складу Державної кримінально-виконавчої служби України воєнізовані формування. Як визначається у ст. 12 названого Закону, воєнізовані формування – це підрозділи, які відповідно до закону діють у складі органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, призначені для їх охорони та запобігання і припинення дій, що дезорганізують роботу виправних установ. У ст. 392 Кримінального кодексу України (далі – КК) передбачено, що діями, які дезорганізують роботу виправних установ є тероризування у виправних установах засуджених або напад на адміністрацію, а також організація з цією метою організованої групи або активна участь у такій групі, вчинені особами, які відбувають покарання у виді обмеження чи позбавлення волі. У кримінальному праві під тероризуванням засуджених розуміється застосування до них фізичного насильства або погрози їх застосування; напад на адміністрацію – це вчинення щодо неї насильницьких дій, а також погроза застосування насильства.

Отже, першим ключовим моментом у функціонуванні воєнізованих формувань в кримінально-виконавчій службі є сфера їх призначення, обмежена двома напрямками: 1) охорона об’єктів; 2) запобігання та припинення дій, визначених у ст. 392 КК. Тобто, будь-які висловлювання або інші порушення порядку та умов виконання-відбування покарання, включаючи й невиконання вимог режиму, не підпадають під сферу впливу воєнізованих формувань. Другий ключовий момент – це потреба у наявності спеціального закону, що визначав би функціонування таких підрозділів спеціального призначення.

Єдиною законодавчою підставою для цього в теперішній час є Закон України від 20.03.2003 р. «Про боротьбу з тероризмом». Згідно з цим актом, тероризм — це суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей; терористичний акт — злочинне діяння у формі застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, відповідальність за які передбачена статтею 258 Кримінального кодексу України. Стаття 4 Закону визначає суб’єктів боротьби з тероризмом, до числа яких віднесено й Державний департамент України з питань виконання покарань (далі – Департамент).

Іншими словами, в межах своєї компетенції Державний департамент України з питань виконання покарань може боротися із тероризмом. Частина шоста статті 5 цього Закону передбачає, що Департамент здійснює заходи щодо запобігання та припинення злочинів терористичної спрямованості на об’єктах кримінально-виконавчої системи. А запобігання таке здійснює спеціальний антитерористичний підрозділ, положення про який було затверджено наказом Департаменту від 10.10.2005 р. № 167 (зареєстровано у Мін’юсті України 16.02.2006 за № 138/12012). Все ніби добре, але пункт 3.5 цього наказу серед функцій антитерористичного підрозділу передбачав проведення оглядів і обшуків засуджених та осіб, узятих під варту, їх речей, оглядів інших осіб та їх речей, транспортних засобів, які знаходяться на територіях установ кримінально-виконавчої системи, підприємств установ виконання покарань і на прилеглих до них територіях, а також вилучення заборонених речей і документів. Саме це і стало на практиці основною роботою даного антитерористичного підрозділу.

У теперішній час рішення про державну реєстрацію зазначеного наказу було скасовано на підставі Висновку Міністерства юстиції №15/88 від 24.12.2007р., його виключено з Державного реєстру нормативно-правових актів 14.01.2008 р. Натомість, практика свідчить, що скасування державної реєстрації акту про підрозділи спеціального призначення аж ніяк не свідчить про розформування останніх, принаймні, саме це вбачається з офіційних заяв керівництва Департаменту. Так, у прес-релізі щодо інформації, висвітленої у засобах масової інформації про події в Маневицькій виправній колонії (№ 42) від 25 жовтня 2008 року (через 10 місяців після скасування наказу), зазначається: «Підрозділи спеціального призначення та групи швидкого реагування до установи не вводилися»[1]. Фактичне існування підрозділів спеціального призначення підтверджується й п. 58 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджених наказом Департаменту від 25.12.2003 №275 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 31 грудня 2003 р. за № 1277/8598), який й досі залишився без відповідних змін. Цей пункт дозволяє Департаменту стверджувати, що підрозділи спеціального призначення просто надають допомогу у проведенні обшуків засуджених, без будь-якого застосування фізичної сили.

З огляду на зазначене, можемо зробити висновок, що підрозділи спеціального призначення Департаменту продовжують існувати, але при цьому відсутня будь-яка правова регламентація їх створення та функціонування, а відтак – й контролю за їх діяльністю. Найбільшим цинізмом відрізняються ті випадки звернення до «допомоги» таких підрозділів у випадках «приборкання» засуджених, які виказують незадоволення умовами тримання або намагаються відстоювати свої права. Це є прямим порушенням не тільки національного законодавства, а й міжнародних зобов’язань України, а також невиконанням рекомендацій міжнародних експертів, зокрема, Комітету ООН проти катувань, який у своїх Рекомендаціях з підсумків розгляду П’ятого періодичного звіту уряду України, указав, що «Комітет стурбований відомими фактами використання антитерористичного підрозділу в масках усередині в’язниць, що приводить до залякування ув’язнених і поганому ставленню до них». Комітет рекомендував Уряду України забезпечити, «щоб антитерористичний підрозділ не використовувався усередині в’язниць і тим самим запобігав б жорстокому поводженню з ув’язненими і їхнє залякування». Взагалі, до запровадження належної правової регламентації антитерористичного підрозділу Департаменту відповідно до покладених на нього чинним законодавством завдань (і виключно у цих межах, без невиправданого втручання в сферу кримінально-виконавчих відносин) не може бути й мови про існування такого формування.

Однак спецпідрозділи антитерористичної спрямованості є не єдиним воєнізованим формуванням у складі Департаменту, який використовується для «наведення ладу» в колоніях. Ще більшу стурбованість викликає те, що для виконання аналогічних протизаконних завдань використовуються так звані «групи швидкого реагування», що були утворені у 2000 році таємним відомчим наказом Департаменту. В подальшому групи швидкого реагування згадувались як окрема ланка підрозділів спеціального призначення, незважаючи, що вони є окремими воєнізованими формуваннями. Про це непрямо свідчить й п. 5.3.7. скасованого наказу Департаменту від 10.10.2005 р. № 167: «Надавати пропозиції керівництву установ виконання покарань і слідчих ізоляторів щодо поліпшення у них стану оперативної обстановки та підготовки груп швидкого реагування». Тобто, групи швидкого реагування та підрозділи спеціального призначення – різні утворення, які, натомість, залучаються для виконання одноманітних функцій – покарання непокірливих засуджених. Можливо, саме через ототожнення цих формувань, після скасування державної реєстрації наказу про підрозділи спеціального призначення, склалося враження, що дані утворення також скасовані. Але це не зовсім так. На існуванні груп швидкого реагування увага зазвичай не загострюється, проте Департамент фактично підтверджує їх дію (дивись хоча б коментарі та прес-релізи на офіційному сайті, в яких зазначається про те, що такі формування в колонії не вводились).

Визначальною у плані спрямованості дій зазначених підрозділів і груп видається й та обставина, що, проголошуючи виключно захисну функцію як спецпідрозділів, так і груп швидкого реагування, Департамент приділяє більше уваги не забезпеченню персоналу засобами захисту, а, навпаки, максимально комплектуючи його засобами активного нападу. Так, у Білій книзі 2007 року зазначено: «Забезпеченість засобами індивідуального захисту та активної оборони територіальних органів управління Департаменту, установ і навчальних закладів Державної кримінально-виконавчої служби України складає 80,3%, у тому числі: гумовими кийками – 100%; захисними жилетами – 61,5%; щитами протиударними – 79%; наручниками – 100%; спецзасобами «Терен» – 100%; комплектами для захисту рук та ніг – 21,3%».

Частина 2 ст. 105 КВК передбачає, що для припинення групових протиправних дій засуджених та ліквідації їх наслідків за рішенням Голови Департаменту, начальника територіального органу управління Департаменту використовуються сили і засоби колонії, органів і установ виконання покарань, а в разі потреби з дозволу Міністра внутрішніх справ України, начальника Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Автономній Республіці Крим, місті Києві, Київській області, начальника управління Міністерства внутрішніх справ України в області, місті Севастополі – органів та підрозділів Міністерства внутрішніх справ України. Саме цією нормою й виправдовується у неформальних розмовах існування груп швидкого реагування – вони, нібито, необхідні для припинення «групових протиправних дій засуджених». Але подібний стан справ не можна визнати таким, що відповідає чинному законодавству та міжнародним нормам.

По-перше, групи швидкого реагування – це озброєні утворення. Тому, відповідно до ст. 12 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», повинен існувати спеціальний закон, який би передбачав їх функціонування. Такого акту не існує. Працівники Департаменту стверджують, що групи швидкого реагування («зведені» загони) формуються з огляду на існуючу потребу з оперативних та інших працівників різних установ виконання покарань для підтримання порядку в установах, коли виникають конфліктні ситуації між засудженими та адміністрацією. Але правових підстав для цього також не має. Формально, Правила внутрішнього розпорядку, як уже вказувалось вище, говорять про можливість залучення «персоналу інших установ виконання покарань» до ряду заходів. Але при цьому не передбачається, що персонал має входити до якихось утворень на постійній основі.

По-друге, жодний нормативній акт в теперішній час не надає визначення, що саме мається на увазі під терміном «групові протиправні дії засуджених». У результаті адміністрація установ виконання покарань має можливість на власний розсуд визначати, що саме вважати груповими протиправними діями, що призводить до численних порушень прав засуджених (приміром, двох засуджених вже можна визнати «групою»). А враховуючи, що діяльність груп швидкого реагування також нормативно не закріплена та не висвітлена у відкритих джерелах, це призводить до необґрунтованого та неправомірного застосування сили та спеціальних засобів.

Слід відзначити, що положення Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань дещо корегують норму ч. 2 ст. 105 КВК, фактично надаючи персоналу право використовувати силу та спецзасоби без рішення Голови Департаменту або начальника територіального органу управління Департаменту. Так, п. 61 Правил закріплює: «Особовий склад установи має право самостійно застосовувати сльозоточиві речовини, гумові кийки та фізичну силу у разі: припинення масових заворушень і групової непокори з боку засуджених; затримання або доставлення засуджених, які вчинили грубі порушення режиму тримання, до ДІЗО, ПКТ, ОК або карцеру, якщо зазначені особи чинять опір особовому складу чергової зміни або якщо є підстави вважати, що вони можуть завдати шкоди оточуючим або собі; припинення опору особовому складу чергової зміни, варті, адміністрації установи. Про це навіть не доводиться до відома прокурора. Про випадок застосування сльозоточивих речовин, гумових кийків та фізичної сили персонал складає рапорт, який в подальшому розглядається начальником установи або особою, яка виконує його обов’язки, реєструється у спеціальному журналі та додається до особової справи засудженого. З урахуванням відсутності законодавчої регламентації поняття «грубі порушення режиму тримання», засуджений може бути підданий заходам фізичного впливу практично за будь-яку дію (приміром, за відмову виконувати вимогу представників адміністрації щодо зміни постільної білизни, прийняття їжі; припинення роботи з метою вирішення трудових або інших конфліктів; неввічливе ставлення до персоналу тощо), оскільки оцінка вчиненого діяння визначається за розсудом працівника. При цьому встановити порушення порядку застосування сили не є можливим внаслідок відсутності механізму детального документування цієї процедури та проведення перевірки доцільності такого реагування на порушення.

Таким чином, на сьогодні Департамент продовжує використовувати незаконні важелі впливу на поведінку засуджених, створені шляхом коригування чинного законодавства відомчими актами, механізми їх залякування та безкарного застосування фізичної сили.

Взагалі слід відмітити тяжіння Департаменту до максимального покладання на себе невластивих функцій, що певною мірою дають можливість для обмеження прав засуджених. Так, на працівників Державної кримінально-виконавчої служби України покладається обов’язок розкривати злочини, вчинені в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах (п. 12 ч. 1 ст. 18 Закону). Слід відзначити, що термін “розкриття злочинів” є виключно науковим криміналістичним терміном, а його тлумачення визначено лише в одному нормативно-правовому акті, а саме – Положенні про основи організації розкриття органами внутрішніх справ України злочинів загально кримінальної спрямованості, затвердженому наказом МВС України від 30.04.2004 р. № 458. За цим документом, розкриття злочинів – це визначена законодавством і нормативно-правовими актами Міністерства внутрішніх справ України (далі – МВС) комплексна діяльність оперативних підрозділів, органів дізнання, досудового слідства, інших підрозділів органів внутрішніх справ, спрямована на встановлення наявності або відсутності суспільно небезпечного винного діяння, збирання доказів вини особи, яка його вчинила, з метою притягнення її до кримінальної відповідальності та відшкодування збитків, завданих злочинною діяльністю, а також установлення та усунення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів.

Викриття осіб, які їх учинили, є основним завданням діяльності не органів ДКВС, а міліції – щодо захисту життя, здоров’я, прав і свобод громадян, власності, інтересів суспільства й держави від протиправних посягань. КПК передбачено, що певні посадові особи Департаменту можуть виступати лише у якості органів дізнання і тільки за визначеною категорією справ, а їх участь у провадженні кримінальних справ обмежується проведенням оперативно-розшукових заходів (зокрема, для встановлення особи, що вчинила злочин) і порушенням справи (і то за умови, якщо вчинений злочин не є тяжким). Інакше кажучи, з огляду на те, що Департамент виконує дуже невелике число з загальної кількості дій, які в своїй сукупності складають поняття “розкриття злочину”, доцільність покладання на персонал ДКВС функції розкриття злочинів видається вельми сумнівною.

 



[1]http://kmu.gov.ua/punish/control/uk/publish/article;jsessionid=939E951CE93797AC5D859DA4039BE981?art_id=62604&cat_id=47123

 Поділитися