MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Перший постріл Української Революції

07.07.2008    джерело: maidan.org.ua
Олесь Шевченко
Історію безпосереднього виникнення Української Гельсінкської Спілки слід починати з Українського культурологічного клубу у Києві

Першим паростком весни відродження був Український культурологічний клуб – УКК. І історію безпосереднього виникнення Української Гельсінкської Спілки слід починати з УКК у Києві, створеного в серпні 1987 р., відновлення видання «Українського вісника» у Львові улітку 1987 р. та відновлення діяльності Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (УГГ) у грудні 1987 р. – березні 1988 р.

Весна 1987-го. Повернулися з концтаборів і заслань українські політв’язні. Вони організовують перше незалежне від влади громадське об’єднання, дають йому культурологічну назву, але діяльність його від самого початку має політичний характер. Це публічні громадські вечори «Білі плями в українській історії», тема Голодомору в Україні 1932 – 1933 років, пікетування Київського військово-морського політичного училища з вимогою звільнити територію Києво-Могилянської академії, альтернативне відзначення 1000-ліття Хрещення України-Руси, перший громадський вечір пам’яті Василя Стуса, перша в Радянській Україні несанкціонована демонстрація на другу річницю Чорнобильської трагедії.

УКК став тими дріжджами, на яких зростала ідея створення першої опозиційної політичної організації. Коли говорити про звільнених українських дисидентів-антирадянщиків, то це були люди з потроєною енергією, з потроєним досвідом, винахідливі, ініціативні, безстрашні, не обтяжені турботою про матеріальний комфорт.

– Це – людина високої одухотвореності й енциклопедичних знань, письменник і філософ, один із залізних стовпів, які тримали і тримають українське небо, Євген Сверстюк;

– суперамбіційний лідер фантастичного темпу життєдіяльності В’ячеслав Чорновіл;

– журналіст із глибоким знанням історії, приклад точності, працьовитості і обов’язковості Віталій (Ничипорович) Шевченко;

– одвічний романтик підпільної боротьби Анатолій Лупиніс;

– категорична й неприступна для органів окупаційного режиму Ольга Гейко-Матусевич;

– насмішкуватий в усьому, крім своєї родини, Сергій Набока;

– його колега по судовій справі Леонід Мілявський – єврей, який виступив з першою публічною доповіддю про злочинний голодомор в Україні;

– їхні відважні подруги-студентки, а після відсидки – милі дружини, Інна Чернявська і Леся Лохвицька;

– шляхетний лемко, вчитель музики і поет Микола Горбаль;

– невтомний і в наш час, людина надзвичайної скромності і кришталевої принциповості, правозахисник Василь Овсієнко;

– нагороджений долею на свій день народження Днем Незалежності України, дитинної душі нерозстріляний Левко Лук’яненко;

– фанатично відданий дослідженню діяльності славної родини Симиренків журналіст Павло Скочок із села Острів, що над Россю;

– незламний січеславець поет Іван Сокульський;

– безвідмовний виконавець наших перших гасел і транспарантів, колишній молодий повстанець Василь Гурдзан;

– владна «козацька мати» Оксана Мешко, яка доводила кагебістів до шаленства;

Зрозуміло, такі люди швидко знаходили один одного. Перебуваючи під негласним наглядом КГБ, вони спочатку спілкувалися на кухнях своїх квартир, на прогулянках віч-на-віч, та дуже швидко відчули необхідність у ширшому згуртуванні.

Після попередніх таємних обговорень у Києві і Львові тексту та варіантів назви Декларації Вячеслав Чорновіл нарешті зателефонував до мене зі Львова і повідомив про грандіозний мітинг перед Львівським університетом імені Івана Франка, на якому була зачитана викінчена ним спільно з Зеновієм Красівським, Михайлом і Богданом Горинями Декларація принципів УГС. При цьому повторив мені свою пропозицію узятися за створення столичної філії УГС. Я до цього внутрішньо й організаційно вже був готовий і тому одразу запросив В’ячеслава приїхати на установчі збори. За тиждень установчі збори Київської філії УГС відбулися на лавах шкільного стадіону на Русанівці. На пропозицію В’ячеслава Чорновола головою Київської філії УГС обрали мене.

Діяльність УГС від самого початку була виразно політичною, але в Києві сміливців уже не бракувало. Невдовзі на черговому зібранні УКК була дружно проголосована пропозиція увійти до УГС повним складом клубу.

Відмінність УГС від УГГ полягала в тому, що УГГ, яка постала і діяла дванадцятьма роками раніше, була чисельно невеликою групою готових до самопожертви правозахисників, а УГС стала першою в Українській РСР опозиційною політичною організацією, яка бачила своє завдання у захисті прав нації і громадянина, у всебічній суспільній активізації громадян і керувалася у своїй діяльності власною політичною програмою під назвою «Декларація принципів УГС». Було заявлено, що Українська Гельсінська Група на цьому складає свої повноваження і повним складом входить в Українську Гельсінську Спілку.

Виникнення УГС було вмотивоване в Декларації правдиво й відверто:

«Як показав досвід 66-річного перебування України у складі СРСР, ні уряд УРСР, який насправді ніколи не був суверенним урядом, а тільки виконавчим органом центральної влади, ні Комуністична партія України, що є всього лиш регіональним підрозділом КПРС, не могли і здебільшого не бажали захистити населення України від тотального голоду, від варварського нищення продуктивних сил та інтелектуального потенціалу нації, від денаціоналізації українців та неросійських меншостей, від штучної зміни етнічного складу населення України.»

Оприлюднення політичної Декларації було сприйняте керівними органами кагебістсько-комуністичної тоталітарної системи як нечувано зухвалий виклик, кинутий владі колишніми в’язнями політичних концтаборів, як замах на те, що вважалося вічним і непорушним: «Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки великая Русь» – цими словами гімну починався. кожен день у московській імперії. І влада миттєво відповіла тиском КГБ та масованою погромною кампанією на шпальтах комуністичної преси, вичікуючи, коли нарешті надійде з Москви дозвіл «брати» зухвальців.

Кістяком, що цементував УГС, робив її цілеспрямованою і безстрашною, були ті антирадянщики, які пройшли і витримали кагебістські й табірні тортури, а тепер здійснювали свої плани вперто, але поступово, не відриваючись більш як на крок уперед від дозрівання громадської думки, підтягуючи її все далі й далі та подаючи громаді приклад долання страху.

Вже впродовж року своєї діяльності УГС підготувала ґрунт для виникнення таких нових демократичних громадських організацій, як Товариство української мови імені Тараса Шевченка, «Зелений світ», «Меморіал», Товариство політв’язнів, Народний Рух України за перебудову. Саме під ідейним і кадровим впливом УГС Народний Рух через рік після свого установчого з’їзду радикалізував свою програму, знявши зі власної назви слова «за перебудову» й зазначивши своєю метою відновлення державної незалежності, і це відіграло свою історичну роль під час проведення знаменитого Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року.

Від липня 1988-го промине всього лише два роки – і вперше обрана на демократичних виборах Верховна Рада Української РСР, до складу якої прийдуть із мажоритарних виборчих округів 11 найактивніших лідерів УГС, ухвалить епохальний документ – «Декларацію про державний суверенітет України», у якій будуть відображені основні програмові принципи УГС – провісниці Української Незалежності.

Після профілактичних затримань, викликів і завезень до міліції та прокуратури на районному рівні, тепер мені вже у міській прокуратурі було пред’явлено офіційне письмове попередження про неприпустимість продовження з мого боку антирадянської діяльності. Такі ж попередження були винесені ще кільком лідерам УГС. Ми добре пам’ятали про те, як у 70-х роках аналогічне попередження було пред’явлене у Москві академікові-правозахиснику Андрію Сахарову перед тим, як його відправили в заслання у закрите для іноземців місто Горький. В Україні ж щодо нас про заслання не йшлося. Тепер, у час горбачовської перебудови, влада розглядала два варіанти – запроторити чи видворити. Тобто – або до в’язниці, або за межі СРСР. Погромні статті центральних та обласних партійних газет, написані на замовлення сексотами-журналістами, готували відповідну «громадську думку».

У Листку прес-служби УГС № 13 від 30 серпня 1988 року я відповів «Радянській Україні»:

«Ні, не проймеш сьогоднішнього читача добірками листів обурених трудящих. Читач іще не забув, як у сімдесятих роках центральні газети рясніли листами обурення щодо антирадянської діяльності академіка Сахарова, підписаними десятками учених, митців, письменників, які публіцистичних праць Сахарова ніколи не бачили в вічі. Нині видатного вченого повернуто із заслання. Час було б уже почати партійній пресі публікувати покаянні заяви тих, хто запроторював чесних людей до тюрем, концтаборів та спецпсихушок. Знайшлося б тоді місце на газетних шпальтах і для борзописців, які організовували так звані листи трудящих і власним пером культивували атмосферу тотального морального терору, прикриваючи її засадами марксизму-ленінізму.»

Щоб спростувати брехливі звинувачення в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі, було вирішено поширити Звернення УГС «До національних меншин, які мешкають в Україні». Це звернення продемонструвало і владі, і громадськості політичну зрілість, державницьку мудрість і серйозність намірів опозиційної політичної сили. Двадцять років, які минули після його опублікування в самвидаві, не зменшили його громадянського і політичного значення:

«В ім’я сумнівної мети створення єдиного радянського народу, однонаціонального суспільства, інтернаціоналізму без націй, приносяться в жертву інтереси десятків народів. Пропаганда цієї ідеї підкріплюється адміністративними заходами: проводиться перемішування населення під приводом економічних потреб, усіляко стимулюється зросійщення, внаслідок чого українська мова витиснута зі сфер управління, науки, вищої школи й інших важливих галузей життя. Різко скорочене число українських шкіл і особливо дитячих садків. У таких великих містах, як Донецьк, Запорожжя, Дніпропетровськ, Одеса, Харків, Чернігів, Миколаїв, їх одиниці або взагалі немає.

Ви складаєте в Україні п’яту частину всього населення і є повноправними громадянами. Тому на вас лягає не менша, чим на українців, відповідальність за все, що відбувається в республіці. Проживаючи серед українців, на їхній рідній землі, неможливо і неприпустимо з байдужістю споглядати сподівання і болі українського народу. Саме життя жадає від вас виявляти активну участь у боротьбі за припинення процесу денаціоналізації України. У цьому полягає елементарна порядність і просто людяність.

Українська Гельсінська Спілка бачить вихід з економічної і національної кризи у відновленні української державності. Наша діяльність викликає злісні нападки в пресі, а також погрози правоохоронних органів. Нас обвинувачують у пропаганді міжнаціональної ворожнечі. Уся ця пропагандистська кампанія має на меті дезінформувати громадськість і викликати до нас ненависть. Нам не притаманне почуття ненависті до якого б то не було народу, ми виступаємо лише проти тих осіб (незалежно від їхньої національності), хто ратує за збереження існуючих суспільно-політичних умов у республіці, які привели до занепаду української культури, хто бажає подальшого витиснення української мови і насадження серед українців ідеології національного нігілізму, лицемірно називаючи це інтернаціоналізмом.

Не будьте пасивними учасниками злочину! Україна в біді! А вона не тільки наша, але також і ваша Батьківщина.

Українська Гельсінкська Спілка, 24 липня 1988 року»

Пішла боротьба нервів. Слабкішими вони виявилися в київської влади. Терпець їй урвався. Адже УКК не тільки не піддався партійному контролю та кагебістським залякуванням, а перетворився на відверту політичну опозицію у вигляді Київської філії УГС у самісінькій столиці радянської республіки. І ось 24 липня, в день появи Звернення УГС до національних меншин, на наш намір провести на площі Жовтневої Революції о восьмій вечора мітинг за звільнення решти українських політв’язнів влада вирішила відреагувати жорстко. На активістів цього заходу, з метою його недопущення, ще вдень було організовано напади оперативників «у цивільному» на кожного окремо в різних районах міста – всього було схоплено й вивезено поодинці в безлюддя далеко за межі міста шістнадцятьох членів УКК – УГС. 26 липня 1988 року на ім’я М. Горбачова була надіслана телеграма протесту проти «гангстерського нападу» за підписами: «Голова правління Українського культурологічного клубу Сергій Набока. Голова Київської обласної філії Української Гельсінкської Спілки Олесь Шевченко».

Наступний рік – 1989-й – був роком протистояння між старим комуністичним режимом і національно-демократичними силами, які розросталися й радикалізувалися під домінуючим впливом УГС.

Підтримка дій УГС постійно наростала як в Україні, так і в міжнародній опінії. Київ і Львів стали двома провідними центрами українського руху опору. Влада скаженіла.

20 січня 1989 року УГС оголосила склад вищого керівного органу – Всеукраїнської Координаційної Ради УГС:

1. Лук’яненко Левко Григорович (почесний голова, перебував у засланні)

2. Барладяну Василь Володимирович

3. Горбаль Микола Андрійович

4. Горинь Богдан Миколайович

5. Горинь Михайло Миколайович

6. Горохівський Левко Теодорович

7. Гребенюк Григорій Степанович

8. Зісельс Йосиф Самуїлович

9. Лесів Ярослав Васильович

10. Марусик Петро Степанович

11. Муратов Микола Федорович

12. Набока Сергій Вадимович

13. Овсієнко Василь Васильович

14. Пронюк Євген Васильович

15. Сапеляк Степан Євстахійович

16. Семенюк Мелетій Федорович

17. Сокульська Орися Василівна

18. Титаренко Володимир Васильович

19. Хмара Степан Ількович

20. Чорновіл В’ячеслав Максимович

21. Шевченко Віталій Ничипорович

22. Шевченко Олесь Євгенович.

2 – 4 лютого 1989 року у Києві відбулася довгождана зустріч членів Всеукраїнської Координаційної Ради УГС Горбаля Миколи, Лесіва Ярослава, Набоки Сергія, Пронюка Євгена, Чорновола В’ячеслава, Шевченка Віталія, Шевченка Олеся з головою УГС Левком Лук’яненком, прибулим на початку року із заслання. «Учасники зустрічі дійшли повного порозуміння щодо подальшої стратегії і тактики УГС, – повідомляв Обіжник № 3 для місцевих філій УГС. – Для конструктивнішої праці засідання ВКР вирішено в подальшому проводити закрито, із запрошенням окремих осіб з активу». Політична й організаційна діяльність УГС набирала нового характеру.

З ініціативи команди Горбачова у грудні 1988 р. було внесено зміни до Конституції СРСР та виборчого законодавства. На березень 1989 року було призначено вибори народних депутатів СРСР на З’їзд народних депутатів СРСР – союзний парламент. Для комуністичної партії завбачливо затвердили обов’язкову квоту в 100 місць. Уперше за 70 років радянської влади виборці отримали можливість голосувати – частково – на альтернативній основі. Крім того, вже дозволялося агітувати як за, так і проти будь-якого кандидата і проведення агітації не регламентувалося визначеним місцем.

Ми, київські угаесівці, одразу використали нові юридичні можливості для агітації проти комуністичних лідерів. Наші виступи на ґанку київського головпоштамту привертали увагу багатьох киян і гостей міста. Професор Тарас Гунчак зі США згодом розповідав мені, як сам стояв серед слухачів і поділяв їхнє захоплення сміливістю виступів.

У лютому 1989 року очікувався візит до Києва М. Горбачова. Він мав прибути 20 лютого, а ми з Миколою Горбалем – який з вересня, після повернення з ув’язнення, теж став одним із лідерів УГС – вирішили провести свою виборчу контрагітацію напередодні, 19-го. Та ще й де – на площі Жовтневої Революції перед пам’ятником Леніну! На мені був прив’язаний плакат з чотирма прізвищами, перекресленими навхрест: В.Щербицький, Вал. Шевченко, К. Масик, В. Згурський (перший секретар ЦК КПУ, голова Президії Верховної Ради УРСР, голова Київського міськкому КПУ і голова Київського міськвиконкому). Сотні людей дослухалися до наших слів, мегафонів іще в нас не було. Дослухався і підполковник міліції Шапошник, який суворо застеріг мене:

– Гражданин Шевченко, я вас официально предупреждаю: если вы не прекратите нарушать общественный порядок, то будете доставлены туда, откуда вас недавно выпустили!

– А в мене ось газета «Известия» і в ній указ, що можна агітувати, де завгодно і проти кого завгодно!

– А нам «Известия» не указ!

Потім, відвернувшись, у рацію, що за пазухою (мобілок тоді і в міліції ще не було):

– Он не реагирует!

Команди на арешт чи розгін так і не надійшло – міліція побоювалася зіпсувати собі репутацію перед прибуттям до Києва лідера перебудови, а ми на це якраз і розраховували.

Варто відзначити, що агітаційна кампанія УГС у Києві увінчалася успіхом: Масик і Згурський не були обрані, Щербицький і Валентина Шевченко «пройшли» у периферійних округах, як пройшли – не важко здогадатися. Натомість були обрані союзними депутатами економіст Володимир Черняк, науковець Сергій Рябченко, хірург Микола Амосов, В. Грищук від молоді університету, письменники Ю. Щербак та В. Яворівський. УГС визначилася з підтримкою саме цих кандидатів, тому що вважала їх компромісними фігурами, які знайдуть достатню підтримку, щоб перемогти партійних вождів.

11-12 лютого 1989 р. в Києві відбулася установча конференція Товариства української мови імені Тараса Шевченка, яку відкривав Олесь Гончар.

4 березня відбулася Установча конференція Українського добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал». Наступного дня перед Республіканським стадіоном на мітингу «Меморіалу» виступив голова УГС Левко Лук’яненко.

Червоний кафтан соціалістичного табору тріщав по всіх швах. Сині кагебістські погони на ньому вже нікого не здатні були паралізувати страхом. Командно-адміністративна система економіки остаточно вичерпала свої обмежені можливості. Огидний потворний дракон був смертельно хворий, і його пазурі розслаблювалися.

У Польщі уряд генерала Ярузельського був змушений розпочати Круглий стіл із Солідарністю, який тривав два місяці – від 6 лютого до 5 квітня. Вибори до парламенту в червні 1989 року принесли комуністам нищівну поразку. Кандидати Солідарності здобули 160 місць в Сеймі (майже всі мандати, які могли отримати за квотою 1/3) і 99 місць у стомандатному Сенаті. Такий результат виборів означав у Польщі кінець комунізму. Президентом Польщі став лідер опозиційної «Солідарності» Лєх Валенса.

У Чехословаччині першими ініціативу виявили студенти, влаштувавши 17 листопада 1989 р. масову демонстрацію, яку комуністична влада жорстоко розігнала з допомогою органів державної безпеки. Дисидентські групи скористалися ситуацією і 19 листопада організували «Громадянський форум», який став найпотужнішим і наймасовішим чинником політичного життя країни – чинником здійснення «оксамитової революції». Після перших вільних виборів у червні 1990 року до федерального та обох національних (чеського та словацького) парламентів було прийнято так званий люстраційний закон, що діє й дотепер і забороняє вищим функціонерам колишньої комуністичної партії (від районного секретаря й вище), а також усім офіцерам, агентам та інформаторам колишньої служби державної безпеки займати вищі посади в державному управлінні, за винятком виборних посад. Президентом було обрано відомого інтелектуала-дисидента, політв’язня Вацлава Гавела.

В Угорщині влітку 1989 року політична еліта, що була при владі, та опозиція також за Круглим столом розпочали переговори щодо демократичних перетворень, результатом яких стала домовленість про запровадження плюралістичного парламенту та встановлення багатопартійної системи, а також про проведення весною 1990 року вільних парламентських виборів.

Далекі від «оксамитової революції» були події в Румунії. У місті Тімішоара в ніч з 16 на 17 грудня 1989 року було розстріляно мирну демонстрацію. Падіння румунського диктатора Ніколає Чаушеску було кривавим. Він і його дружина після короткого 2-годинного суду були розстріляні.

У ніч з 9 на 10 листопада 1989 року впала 5-метрової висоти, увінчана колючим дротом Берлінська стіна, і це було початком падіння комуністичного режиму в Німецькій Демократичній Республіці.

У листопаді 1989 року до Києва було перевезено в цинкових трунах тіла трьох українських політв’язнів, які загинули в концтаборі особливо суворого режиму в селищі Кучино Пермської області, – Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина. 20-тисячна, небачена в Києві похоронна процесія мала загрозливий характер. Кагебісти на Володимирській, 33 тремтіли, коли вона проходила перед їхніми вікнами. Учасники процесії і водії трьох автобусів-катафалків виконували мої команди, а не команди міліції. Зроблені нами фотознімки траурної процесії, надіслані у США Надії Світличній, облетіли весь український світ.

Влада УРСР зрозуміла – з цією силою вона мусить рахуватися. Діячів УГС уже не арештовували, але – коли треба було – їх «прибирали» з дороги. Так, наприкінці 1989 року прибулий до Києва Прем’єр-міністр Канади Малруні мав покладати квіти до пам’ятника Т. Шевченку. Члени Київської філії УГС вирішили зустріти державного лідера країни перебування чисельної української діаспори квітами і гаслами. Влада, яка була поінформована агентурою в рядах УГС, вжила заходів, відгородивши членів УГС від парку Шевченка. Мене ж перед центральним входом червоного корпусу університету безцеремонно схопили, втягнули в міліцейську машину й відвезли у відділок на вул. Рильського, де тримали кілька годин, доки пан Малруні залишив Київ.

Загальнонаціональне піднесення викликала кампанія виборів до Верховної Ради УРСР, розгорнута на початку 1990 року. Наші колеги не могли бути зареєстровані кандидатами від УГС, оскільки УГС не була офіційно зареєстрована. Тому реєструвалися від Товариства української мови імені Тараса Шевченка, а у виборчій кампанії об’єдналися у Демократичний блок. Виборча система базувалася на мажоритарній основі.

Мене висували кандидатом у депутати загальні збори Інституту математики АН УРСР, потім загальні збори Інституту біохімії АН УРСР, де я зняв свою кандидатуру, оскільки вже зупинив свій вибір на результатах загальної конференції викладачів і студентів Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Висунення кандидатів на вибори на цій конференції проходило у два тури. Із 16 кандидатів у другий тур потрапили двоє, і ректор КДУ, академік і член ЦК КПУ В. Скопенко після підрахунку голосів виявився переможеним. Відтак мені, недавньому політв’язню, а тепер опозиціонеру-угаесівцю, належало конкурувати з серйозними фігурами. Протягом двох місяців виборчої кампанії кагебістські негідники тероризували погрозами по телефону мене і членів моєї родини. І все ж таки, виборці Голосіївського округу № 5 віддали перевагу у другому турі виборів до Верховної Ради УРСР лідеру столичної УГС, а не юристці Л. Пановій, активними довіреними особами якої були В. Яворівський та залучені ним московські юристи Гдлян і Іванов – трійця неабияка...

Обрання до Верховної Ради голови «екстремістської» столичної організації УГС виглядало політичною сенсацією.

Комсомольські газети та орган ЦК КПУ «Радянська Україна» (5 квітня 1990 р.) оприлюднили «прохання» ЦК ЛКСМУ до Мандатної комісії Верховної Ради УРСР не підтверджувати повноваження депутата О.Шевченка, якого висувала на вибори конференція Київського університету. Основним аргументом цього прохання було звинувачення О. Шевченка в організації студентської демонстрації проти несення військової служби українськими призовниками за межами України. З цього приводу Київська організація Української студентської спілки заявила: «УСС має всі підстави вважати, що народний депутат УРСР користується широкою підтримкою серед молоді, особливо студентської... У випадку, якщо гоніння на депутата О.Є.Шевченка будуть з боку офіційних органів продовжуватись, УСС буде змушена закликати до проведення офіційного протесту, до громадської непокори включно».

Під час реєстрації депутатів 15 травня 1990 року на першій сесії новообраної Верховної Ради, ставлячи підпис про прибуття, я почув привітний голос за своєю спиною:

– Дозвольте привітати вас з початком роботи у Верховній Раді.

– Дякую, – відповів я одразу, а потім випростався, простягуючи до потиску руку, і… побачив перед собою статечну даму з приємно нафарбованими повними губами у сяючій світлобірюзовій сукні – це була ще діючий Голова Президії Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко.

Вона теж не передбачала, хто саме стане об’єктом її привітання, але ми – двоє таких різних Шевченків – гідно і стримано видержали іспит несподіваної зустрічі.

До Верховної Ради було обрано 11 членів УГС. Важливо відзначити, що успіх демократичних сил, і зокрема лідерів УГС, став можливим тільки завдяки тому, що була вже підтримка свідомої української молоді – так само як у Чехословаччині, Польщі, Німеччині.

Представники Демократичного блоку об’єдналися в Народну Раду, комуністична більшість – у «Групу-239» на чолі з Олександром Морозом. У складі Комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин нам вдалося створити демократичну більшість, завдяки чому був розроблений і висунутий на розгляд сесії проект Декларації про державний суверенітет України.

Прийняття цієї Декларації 16 липня 1990 року стало вирішальним ударом по російській імперії, від якого вона так і не змогла опритомніти. Ми з Богданом Горинем, вже народні депутати України, співавтори цього світлоносного документу, вели 16 липня з цієї нагоди багатотисячний мітинг на площі Жовтневої Революції, де на мою пропозицію проголосувати за перейменування цієї площі на Майдан Незалежності злетіли вгору десять тисяч рук. А через лічені дні це голосування було освячене офіційним рішенням першої демократичної Київради.

Рік 1990-й слід вважати роком грандіозного краху комуністичної імперії, а 1991 рік – ганебним фіналом цього краху. Мета УГС – відновлення державної незалежності України – була досягнута. Попереду на нас чекав тяжкий період державного будівництва, у якому доля нам відвела знову місце в опозиції.

Київ, 7 липня 2008 р.

 Поділитися