MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

НЕДЕРЖАВНІ ОРГАНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ ТА ЇХ ВЗАЄМОСТОСУНКИ З ОРГАНАМИ ВЛАДИ

15.05.2004   
Євген Захаров
Комплексне дослідження стану прав людини в Україні
 (У роботі використані матеріали семінарів Московської Гельсинкської Групи з програми «Правова культура», а також статті з журналу «Права людини в Україні» членів Громадської Ради Українсько-Американського Бюро захисту прав людини Зиновія Антонюка, Мирослава Мариновича та Всеволода Речицького, яким автор висловлює щиру вдячність)

 Однією з особливостей сьогодення є нечіткість, несформованість, невизначеність в усьому, крихка рівновага, коли на будь-яке запитання можна відповісти і «так», і «ні», навівши досить переконливу аргументацію. Проголошено вільний ринок, але закони приймаються такі, що роблять легальний бізнес неможливим, а підприємця тримають в постійному страху. Чимало говориться про соціальну допомогу, але численні соціально незахищені верстви населення фактично лишилися без допомоги держави, що виглядає особливо потворно на тлі міцної спайки все більш ситих чиновників та нових «крутих» хлопців. Декларується виняткова важливість підтримки освіти та культури, а в бюджеті виділяються крихти. У той же час не можна не бачити, що кількість людей, що володіють власністю, зростає, середній клас поступово зміцнюється, люди все більше усвідомлюють, що немає сенсу покладатися на державу, а слід розраховувати лише на себе та своїх близьких. Видаються книжки, влаштовуються численні виставки та фестивалі...

 Така ж ситуація і з недержавними організаціями (НДО). Якщо взяти довідник НДО, підготовлений кілька років тому американською організацією «United Way International», то виявиться, що в кожному обласному центрі України існує декілька десятків, а то й сотень, найрізноманітніших НДО - благодійних, національних, культурних, молодіжних, правозахисних, наукових, спортивних... Довідник складався за даними про реєстрацію громадських організацій в органах влади і застарів уже на момент виходу в світ, оскільки значна частина вказаних у ньому організацій практично не функціонувала. Часто це були організації, що були створені як громадські лише для того, щоб отримувати різні податкові пільги, які були за тих часів, і використовувати це для вилучення прибутку. Як тільки пільги були скасовані, організації фактично припинили працювати. За даними Міністерства юстиції України на 1 січня 1996 року в Україні налічується 829 громадських об’єднань, що мали республіканський та міжнародний статус, у тому числі 574 громадські організації, 216 благодійницьких фондів та 39 партій. Загалом в Україні зареєстровано більш ніж п’ять тисяч громадських організацій. Здавалося б, громадські рухи стають все впливовішими та значимішими. Тим не менш, усі експерти відзначають слабкість та несформованість громадського суспільства в Україні. Для порівняння наведемо такі дані: в Угорщині, де чисельність населення приблизно в п’ять разів менш, ніж в Україні, на сьогодні працюють близько 14500 фондів та близько 27 тисяч асоціацій. На жаль, більша частина українських НДО ледь животіють. Для того, щоб усвідомити цей феномен, необхідно звернутися до історії становлення громадянських структур в Україні, розглянути взаємодію НДО з органами влади, дослідити стан НДО на сьогодні.

 КОРОТКА СТОРЯ УКРАЇНСЬКИХ НДО

 Недержавні організації в Україні мають дуже коротку історію, фактично вони почали зароджуватися на початку 1987 року (якщо не брати до уваги період до остаточного встановлення тоталітаризму в 1929 р.). Слід сказати, що в колишньому СРСР також були громадські організації, в тому числі й політичного характеру - Комітет захисту миру, наприклад, і за інтересами: спортивні, аматорські, мисливські тощо; однак їх створювала держава, вони були цілком підвладні державі, і згідно із статтею 6 Конституції СРСР їх завжди очолювали комуністи. З точки зору західного підходу такі організації не були НДО. Будь-яка спроба створювати громадянські структури знизу призводила до підвищеної уваги до них з боку колишнього 5-го Управління КДБ і до фактичного припинення їх діяльності. Тим не менш, знаходилися люди, в тому числі й в Україні, які, не боячись репресій, вступали до різних незалежних асоціацій. Однак про нормальну легалізацію діяльності цих неформальних асоціацій не могло бути й мови.

 Чорнобильська катастрофа стала причиною економічного та морально-політичного послаблення режиму й прискорила всі процеси у суспільстві. Становище почало кардинально змінюватися навесні 1987 року, після масового звільнення в’язнів сумління. За думки саджати перестали, а почали, навпаки, до них дослухатися й реалізовувати ті ідеї, за які раніше репресовували. Тож виникла реальна можливість створювати відкриті асоціації, які були б вільні від регламентації держави. Виникли численні громадсько-культурні, екологічні, громадсько-політичні, а з часом і суто політичні громадські структури. У різних містах з’явилися групи «Меморіалу» (в Україні це, мабуть, найперша громадська організація, що з’явилася знизу), осередки «Товариства друзів української мови», відродилася «Українська Гельсинська спілка». Розпочавшись 1987 року в Києві та Галичині, громадський демократичний рух до кінця 1989 року охопив практично всі міста України. Його зростання стимулювали вибори до Верховної Ради СРСР 1989 року та до Верховної Ради України та місцевих Рад 1990 року, коли вдалося провести своїх представників у містах, а в Західній Україні - і в сільській місцевості. Слід відзначити, що основними цілями того часу були відстоювання національних прав та звільнення від регламентації держави в найрізноманітніших галузях громадського життя, насамперед у галузях засобів масової інформації та релігії.

 Громадський рух в Україні 1987-1989 років розвивався цілком типово для посттоталітарного простору, проте з певним відставанням, а в середині 1991 року він знаходився приблизно в такому ж стані, як у Балтійських країнах у середині 1989 року.

 Серпневий путч і розпад СРСР, що настав невдовзі, кардинально змінили ситуацію. Україна стала незалежною державою при тому, що українське суспільство ще не було до цього цілком готове. Хоча результати референдуму 1 грудня 1991 року вражали, можна сміливо стверджувати, що мотиви у виборців були найрізноманітніші. Зростаюче погіршення соціально-економічного стану, спроби чиновників адміністративним шляхом запровадити українську мову до шкіл та вузів у переважно російськомовному середовищі Сходу та Півдня України спричинили до створення в цих регіонах громадсько-політичних та політичних організацій, схильних до українофобії. Порівняно з періодом 1987-1991 р.р. погострилися протиріччя й між різними організаціями національно-демократичної спрямованості: набуття незалежності відразу ж виявило розбіжність підходів до розв’язання насущних проблем, відмінність світоглядів у громадських активістів, об’єднаних раніше однією спільною метою та спільним ворогом - iмперсько-комуністичним режимом. Протягом чотирьох останніх років НДО розвивалися досить суперечливо. З одного боку, можна спостерігати різке послаблення політичної активності громадських організацій, викликане економічними причинами (люди витрачають дуже багато зусиль та часу, аби заробити на життя, і на громадську роботу в них просто не вистачає ні того, ані другого) та звільненням від ілюзій досягнення швидкого поліпшення життя, притаманних періоду так званої перебудови. З іншого боку, громадські організації розвивалися й за цих років, засвоюючи нові реалії, заповнюючи лакуни, що виникли внаслідок розпаду СРСР: з’являються всеукраїнськiта регіональні правозахисні організації, аналітичні та дослідницькі центри, всеукраїнськi та регіональні інформаційні агентства, газети й журнали, різноманітні національно-культурні, благодійницькі, молодіжні, численні вузькопрофесійні організації, зримо зросла раніш малопомітна економічна активність українських НДО.

 ВЗАЄМОДЯ НДО З ОРГАНАМИ ВЛАДИ

 Говорячи про взаємодію НДО з державою, необхідно мати на увазі об’єктивно обумовлений антогонізм між громадянським суспільством та державою. Будь-яка держава (в тому числі й у цивілізованих країнах), виходячи з пріоритетів стабільності й порядку, прагне розширити сферу свого впливу, збільшити зони регулювання та регламентування життя людей, зменшуючи свободу вибору. Така природа держави. Державний чиновник завжди вважає, що він апріорі мудріший, ніж проста людина, і краще знає, як тому треба жити. Цій експансії держави протистоїть громадянське суспільство - сукупність усіх недержавних структур, що самоусвідомлює себе, структурована недержавна частина народу. Його політичний смисл полягає в ототожненні себе з домінуючим фактором суспільного прогресу, в розумінні свого природного верховенства над державою. Розвинуте громадянське суспільство, будучи інтелектуальним опонентом держави, змушує її орієнтуватися на громадські інтереси, громадську думку в головних аспектах внутрішньої та зовнішньої державної політики. Виконуючи захисні функції, громадянське суспільство робить об’єктом спільної уваги й аналізу порушення прав людини та відновлює справедливість або зводить ці порушення до мінімуму.

 У тоталітарній державі, якою був СРСР, громадянське суспільство було повністю придушене, тут кожен, хто домагався відновлення порядку й справедливості, навпаки, дискредитувався цілком залежною пресою та корумпованими громадськими організаціями. Однак, коли критика та інакодумство в державі заборонені, - помилки управління своєчасно не виправляються, вони накопичуються, і врешті решт настає момент, коли ніякий, навіть найжорсткіший терор не в змозі стримати систему від краху. Рано чи пізно тоталітарна держава приречена на розвал; некерованість, непередбачуваність цього процесу прирікає людей на великі страждання. Недарма в китайців здавна існує прокляття: «Щоб ти жив на переламі часів!..».

 Громадянське суспільство в Україні досить слабке, поки що воно неспроможне переламати ситуації на краще. Його характерними рисами є острах перед державою та гіпертрофований конформізм. Хоча держава говорить про пріоритет прав людини, законності, про первинність інтересів особи та вторинність інтересів держави, ці заяви лишаються деклараціями. В нас відбувається подальша бюрократизація чиновництва, яке внутрішньо не переорієнтоване на підлеглість перед громадянами. В економічному плані наша держава, на жаль, банкрут, а в культурному - провінціал. I, тим не менш, численні структури, створювані громадянами знизу на основі самоорганізації, прагнуть «приліпитися» до держави, очікують від неї опіки, субсидій і тим самим потрапляють у повну від неї залежність.

 Це не дивно. Всі ми без винятку - радянські люди, і всім властивий у тій чи іншій мірі патерналістський менталітет, позбутися якого дуже важко. Відіграє відому роль і традиційна українська «слухняність». Усім нам необхідно розкріпачитися, позбутись остраху перед свободою, навчитися любити її й тим самим позбутися внутрішньої підлеглості державі. Тільки в цьому випадку зможе зміцнітися й наша державність. Якщо ж громадянське суспільство в Україні не зможе подолати архетип покори, то молода держава заматеріє та закостеніє в дуже неприємному для нас варіанті. Відбуватиметься подальша олігархізація й бюрократизація, протиріччя всередині суспільства стануть погострюватись і підірвуть існуючий порядок. ншими словами, або Україна поступово (вочевидь, довго та важко) ставатиме демократичною державою, або на неї очікує доля

 СРСР та Югославії.

 Пам’ятаючи про ці загальні закономірності, ми вважаємо, що взаємостосунки громадянського суспільства та влади повинні будуватися шляхом діалогу, і, що важливо підкреслити, діалогу нелукавого й толерантного за формою. В основу цього діалогу можуть бути покладені два принципи. Перший добре сформулював відомий російський правозахисник Сергій Ковальов, який 1988 року написав на сторінках журналу «Век XX и мир» про «чесне співробітництво неоднодумців»: в усьому тому, в чому я згоден із владою, я готовий з нею чесно співпрацювати, а коли вона припускається помилок, я простистоятиму їй, використовуючи чинні законні методи. Другий - один із основних у конфліктології - чітке розуміння того, що гармонія в суспільстві настає не тоді, коли інтереси всіх його членів збігаються (такий збіг і неможливий, і неприродний), а тоді, коли в однаковій мірі поважаються та враховуються інтереси всіх зацікавлених сторін.

 Які ж є форми взаємодії НДО з органами влади? Вони різні для різних НДО і для законодавчої, виконавчої і судової гілок влади.

 НДО повинні мати право законодавчої ініціативи. Розробляючи законопроекти та пропонуючи їх на розгляд парламенту, НДО можуть відстоювати точку зору громадянського суспільства на проблеми регулювання тих або інших процесів і домагатися певних успіхів. Саме такою важливою є аналітична робота НДО над чинним законодавством та лобіюванням відповідних змін. Слід відзначити, що державні органи зовсім не заперечують проти участі НДО в законотворчості.

 Проекти багатьох законів розроблялися спільно з НДО: про профспілки - з різноманітними профспілками; про аудиторську службу - спільно зі Спілкою аудиторів України; багато законів, що стосуються економіки, - разом із Українською спілкою промисловців та підприємців тощо. Численні законопроекти надсилаються постійними комісіями Верховної Ради для відгуку до громадських організацій для урахування їх думки. В той же час багато міністерств та відомств створюють закони, виходячи із своїх інтересів, не бажаючи враховувати думки громадськості. Насамперед це стосується Генеральної прокуратури, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ. Внаслідок цього Верховною Радою України були прийняті закони, підготовлені цими відомствами, що жорстко охороняють інтереси держави не на користь інтересам громадян.

 Більш того, ці відомства залишаються найбільш закритими, вони відмовляються подавати інформацію громадським організаціям, порушуючи тим статтю 5 Закону України «Про інформацію». Так, Міністерство оборони не подало даних про кількість військовослужбовців термінової служби, комісованих за станом здоров’я, кількість загиблих у період служби та ін. Головна

 Військова Прокуратура відмовилася відповісти на запитання про рівень злочинності в армії, кількість кримінальних справ, пов’язаних із «дідівщиною» та іншими правопорушеннями, про кількість випадків смертності у Збройних Силах та їх причини. Міністерство внутрішніх справ, що раніше подало дані станом на

 1.02.94 про структуру пенітенціарної системи та кількість ув’язнених, таких даних за 1995 рік не навело. Не відповіли на запити й міністерства, які зовсім не відносяться до традиційно закритих: не подали даних про дитячу смертність, кількість сиріт, кількість дитячих будинків та про кошти на їх утримання, про кількість дітей-інвалідів та спеціальних закладів для їх утримання ні Міністерство охорони здоров’я, ні Міністерство освіти. Зовсім несподівано виявилося, що дані про біженців та мігрантів колишнє Міністерство з питань національностей, національних меншин, міграцій та культів вважало відомостями «для службового користування» і не подавало.

 Суперечливу картину можна побачити, розглядаючи взаємодію виконавчої влади з НДО. З одного боку, представники влади у декотрих сферах ігнорують думку громадськості. Так, наприклад, відділ з питань помилування Адміністрації Президента України, відповідаючи на звернення громадських організацій, відбувається відписками. Комісія з помилування при Президенті України складається винятково з чиновників відповідних відомств - МВС, суду та прокуратури - і кількох депутатів Верховної Ради. Громадські організації в її роботі участі не беруть, домогтися будь-якої інформації про цю комісію дуже важко. Та ось деякі досить показові цифри можна навести: 1992 року було помилувано 6 чоловік з числа засуджених до смертної кари; 1993 року - 1 чоловік; 1994 року - 2 чоловіки. З другого боку, виконавча влада в багатьох випадках звертається по допомогу до громадських організацій, вирішуючи разом із ними численні проблеми. Наприклад, члени товариства «Меморіал» увійшли до складу комісій з поновлення прав реабілітованих (у багатьох містах - на штатній основі), які були організовані для реалізації Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій». До речі, Закон цей створювався також за безпосередньою участю «Меморіалу». У багатьох містах товариство «Меморіал» бере активну участь в укладанні «Книг пам’яті», співпрацюючи з редакційно-видавничими групами щодо підготовки серії «Реабілітовані історією» або ж просто працюючи в них.

 Багато дій у соціальній сфері органи влади намагаються проводити у взаємодії з НДО: розв’язання проблем інвалідності (зокрема, створення українського та обласних центрів інвалідного спорту), охорони праці (робота громадських комісій з питань охорони праці підприємства), охорони навколишнього середовища (діяльність громадських інспекторів з охорони навколишнього середовища), житлового будівництва (сприяння створенню молодіжних житлових комплексів), охорони здоров’я (зусилля Асоціації психіатрів України щодо реформування системи психіатричної допомоги, підвищення кваліфікації психіатрів, підготовки соціальних працівників тощо), захисту справ споживачів та ін. Але нерідко ці спроби були невдалими через пасивність громадських організацій.

 Чимало прикладів успішного та малоуспішного співробітництва українських НДО з владою можна було б навести й в інших галузях діяльності. Розглянемо, зокрема, їх взаємодію з судом та іншими правоохоронними органами.

 Згідно із статтею 265 КПК України представники громадських організацій можуть бути допущені до участі в судовому процесі як громадські обвинувачі або громадські захисники. I декотрі громадські організації користуються цим правом, беручи участь як у цивільних (незаконне звільнення, позбавлення житла, позови про захист честі й гідності), так і у кримінальних справах («дідівщина», захист від сваволі державних чиновників та ін.). На жаль, деякі громадські організації нерідко тиснуть на суд у формах, далеких від вимог КПК: пікетують будинки судів, а інколи використовують плакати образливого змісту, вступають у суперечки з суддями під час судового засідання, піддаючи сумніву ті або інші думки та рішення судді в ході процесу, і здійснююччи таким своєрідним чином контроль над судом. Мотивується це частіше безсиллям судової влади, її корумпованістю, продажністю та ін. На мій погляд, подібні форми тиску на суд дуже хибні і неприпустимі.

 Деякі громадські організації співробітничають з органами внутрішніх справ: організовують отримання гуманітарної допомоги для спеціалізованих колоній, де утримуються хворі в’язні, шукають для працівників МВС контактів із західними колегами. Інколи вони сприяють умовно-достроковому звільненню або заміні покарання на більш м’яке: за статтею 52 КК України суд може прийняти до розгляду клопотання від громадської організації з подібних приводів, і досвід свідчить, що комісії у виправно-трудових закладах та суди дослухаються до думки громадських організацій. Громадська організація може також узяти на поруки осіб, що скоїли злочин уперше, якщо він не мав великої суспільної небезпеки (ст. 51 КК), клопотати про дострокове погашення судимості (ст. 55 КК) тощо. Слід відзначити, що ВТУ стали відкритішими, ніж раніш: їх можуть відвідувати священики різних конфесій, представники громадських організацій.

 КЛАСИФІКАЦІЯ ТА ОГЛЯД ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ НДО

 Спробуємо дати класифікацію та огляд діяльності НДО, розглядаючи їх під різними кутами зору.

 З точки зору законодавчого регулювання прийнято поділяти всі НДО на дві великі групи - асоціації та фонди. Асоціації - то є групи людей, що добровільно об’єдналися заради досягнення якоїсь мети.

 Фонди - це організації, які акумулюють засоби заради

 досягнення певної мети. Асоціації потребують грошей, аби забезпечити своє існування, а фонди потребують людей, які могли б реалізувати цілі, поставлені фондом, і ефективно використовувати кошти фондів. Ріна Шашуа-Хассон вирізняє шість головних принципів, які регулюють роботу НДО й відображені в міжнародних угодах, національних конституціях та законах, статутах асоціацій та фондів:

 свобода асоціацій та мирних зібрань, така свобода включає також відсутність будь-якого зобов’язання бути членом асоціації;

 незалежність асоціації від держави, регулювання діяльності НДО державою повинно бути зведене лише для перевірки інформації про очевидні порушення в цій організації;

 внутрішня демократія, прийняття рішень за принципом «одна

 людина - один голос»;

 розмежування легальної ідентичності самої організації та

 легальної ідентичності окремих її членів;

 відсутність особистої зацікавленості у членстві, добровільна

 робота;

 відкритість, відповідальність та підзвітність.

 Ці принципи реалізуються в Україні, безумовно, не в повному обсязі. З червня 1992 року діє Закон «Про об’єднання громадян», згідно з яким регулюється діяльність і громадсько-політичних організацій, і партій, і нейтральних у політичному відношенні громадських організацій. Закон не розрізняє НДО, що захищає громадські інтереси та НДО, що захищає лише інтереси своїх членів. Поняття «фонд» у законі не визначено, спеціального закону про благодійні фонди та благодійну діяльність в Україні немає, а діють лише «Тимчасові правила реєстрації благодійних фондів», впроваджені в дію наприкінці 1994 р. Майже немає й самих фондів - їх дуже мало, більша частина створена державою, а приватні фонди, які були б створені знизу для підтримки НДО, ще рік тому можна було б по пальцях перерахувати. Слід відзначити різке збільшення кількості фондів після появи відомого Указу Президента від 12 серпня 1995 року, тільки 1995 року їх зареєстровано більш ніж

 100. На мій погляд, за багатьма такими фондами постають ті або інші структури бізнесу, що створили фонди для реалізації нової можливості вилучення додаткового прибутку. Те ж саме можна сказати й про чимало нових асоціацій: коли з’явилася можливість видобувати кошти у західних благодійних фондів, бізнес почав одразу ж цю можливість освоювати.

 Зарубіжні фонди, що працюють в Україні, нечисленні, на сьогодні їх не більш ніж двадцять. Тим не менш їх діяльність досить відчутна, їх витрати можна порівняти з державними витратами на освіту й культуру, і для багатьох НДО кошти закордонних фондів є головним джерелом фінансування.

 Друге значне джерело фінансування - державний бюджет. Iз бюджету фінансуються НДО, які приймають на себе виконання деяких функцій владних структур, а також сприяють розв’язанню пріоритетних з точки зору держави завдань. Це організації, що надають соціальну допомогу, ветеранські організації, засоби масової інформації, культурно-просвітницькі та творчі організації (такі, як, приміром, товариство «Просвіта», творчі спілки - письменників, художників, композиторів та багато інших).

 Ще одне типове для західного світу джерело фінансування НДО - добровільні пожертви юридичних та фізичних осіб всередині країни - в Україні не розвинено. Великі й середні підприємці, що надають допомогу своїми коштами існуванню НДО, - велика рідкість. Це пов’язано з недостатньою розвиненістю другого сектора в Україні і з неповнотою необхідного законодавства. З цих же причин практично відсутнє таке джерело фінансування, як кошти, зароблені організацією в результаті господарської діяльності. На жаль, законодавство не відносить до окремої категорії організації «не-для-прибутку», що ведуть господарську діяльність і використовують прибуток винятково для досягнення своїх статутних цілей: усі організації, що отримують кошти, розглядаються як прибуткові. Через це багато організацій, створених громадянами й такі, що стосуються сфер освіти, культури, охорони здоров’я - школи, лікарні, музеї, бібліотеки - не відносяться в нас до категорії НДО, хоча з точки зору західного підходу це типові

 НДО.

 Розглядаючи цілі, що ставлять перед собою НДО, їх можна поділити на

 дві великі групи: НДО, що слугують громадським інтересам у широкому

 смислі цього слова, і НДО взаємної вигоди, які формуються, аби

 підтримати інтереси своїх власних членів. Цей розподіл має бути

 проведено і в законодавстві, однак поки що в нашому законодавстві

 його немає. До першої групи відносяться НДО, що працюють у таких областях: охорона здоров’я, наука, культура, мистецтво, допомога бідним та малозабезпеченим, охорона навколишнього середовища, релігія та загальнолюдські цінності, соціальний добробут, права людини. До другої групи відносяться трудові асоціації, професійні асоціації, політичні партії, об’єднання підприємців, соціальні клуби, братські організації, спортивні асоціації, комерційні палати, кредитні спілки, сільськогосподарські організації, ветеранські організації тощо.

 Розглядаючи галузі діяльності НДО, можна виділити такі групи:

 політичні НДО, в тому числі:

 політичні партії,

 громадсько-політичні рухи,

 НДО, що займаються переважно виборами та референдумами,

 правозахисні НДО,

 НДО, що займаються законотворчістю;

 економічні НДО, в тому числі:

 підприємницькі,

 приватизаційні,

 інвестиційні,

 кредитні спілки,

 профспілки;

 НДО, що стосуються духовного життя суспільства і працюють у таких галузях, як:

 релігія,

 творчість,

 культура,

 національно-культурні відносини,

 мова,

 освіта,

 друковані засоби масової інформації,

 електронні засоби масової інформації,

 охорона авторських прав,

 наука та науково-технічна діяльність,

 винахідництво;

 НДО, що діють у соціальній сфері, зокрема, в таких галузях:

 сім’я та шлюб,

 діти,

 молодь, у тому числі студентство,

 фізкультура та спорт,

 охорона здоров’я,

 охорона навколишнього середовища,

 праця,

 житло,

 споживання,

 правопорушення,

 дозвілля.

 Розглядаючи територію, на яку розповсюджується сфера дії НДО, можна говорити про районні, міські, обласні, регіональні, всеукраїнські, міжнародні НДО.

 НДО можна також класифікувати за ознакою об’єднання в них певних соціальних та професійних груп населення:

 військовослужбовці,

 «чорнобильці»,

 «афганці»,

 інваліди (в тому числі різні групи інвалідів: позбавлені зору, слуху, діти-інваліди, діти-інваліди, що страждають ДЦП тощо),

 ветерани,

 представники депортованих у період сталінщини народів,

 реабілітовані,

 депортовані до Німеччини за часів Другої світової війни,

 вузькопрофесійні об’єднання (математичні, фізичні, хімічні, біологічні, географічні, юридичні, медичні товариства та ін.).

 ПРАВОЗАХИСНI НДО

 Незалежно від способу класифікації громадська організація репрезентує ті або інші інтереси певного прошарку населення. У цьому сенсі осторонь стоять правозахисні НДО, що ставлять собi метою захист не інтересів тих чи інших колективів, а прав особи, тобто Права, того уявлення про справедливість, яке склалося в даному суспільстві. Правозахисні НДО - типовий продукт розвиненого громадянського суспільства. У розвинутих країнах їх головна функція - контроль над діями державного апарату щодо реалізації та забезпечення прав людини, і ця функція закріплена законодавчо. Необхідно, щоб і в Україні на правовому рівні було визнано особливу роль правозахисних організацій, необхідно, на наш погляд, закріпити їх статус не лише в окремому законі, а й у Конституції. На мою думку, до Конституції слід додати розділ про механізми контролю за державними органами, і в цьому розділі необхідно згадати про контроль правозахисних НДО щодо забезпечення державою прав людини.

 Враховуючи особливу роль правозахисних НДО у громадянському суспільстві, розглянемо детальніше ці організації, їх цілі, завдання, принципи і напрямки діяльності.

 Насамперед необхідно підкреслити відмінність правозахисних НДО від

 інших політичних НДО. Мета останніх - досягнення та використання влади або сприяння у досягненні влади. Правозахисні організації за самою суттю своєю такої мети ставити не можуть. Діяльність політиків та правозахисників повинна досить відрізнятися й за своїм характером, і в цьому можна переконатися, коли розглянути принципи правозахисного руху.

 Насамперед, це - рух відкритий та ненасильницький. Коротко кажучи, захист прав людини нагадує гасіння пожеж, це - спроба мінімізувати рівень насильства в суспільстві. Звідси випливає наступний важливий принцип: «Не нашкодь!».

 Далі, правозахисний рух принципово безпартійний. Партійна позиція звичайно відбиває певні інтереси певного прошарку. Але люди - складні істоти. Хтось любить свободу, хтось - рівність; хтось хоче бути лідером, хтось - бути виконавцем рішень, що приймають інші; а ще хтось взагалі уникає будь-якої громадської активності. Усе це є в нашій душі. I для правозахисника принципово, щоб у громадському житті були відображені й ліві, й праві - усі напрямки політичної думки та соціальної активності. Наше розуміння прав людини не повинно залежати від політичної кон’юнктури. Правозахисник повинен, як це не важко, захищати порушені права особи незалежно від партійності, переконань, національної та релігійної приналежності.

 Правозахисний рух має бути незалежним не лише від політичних сил, а й від громадської думки в цілому, як би не розходилася думка правозахисника з громадською думкою. Найяскравіший приклад, що ілюструє цей принцип, є ставлення до смертної кари. Громадська думка у будь-якій країні підтримує смертну кару, а більшість правозахисних організацій її засуджують, виборюють її відміну.

 Наступний важливий принцип - максимальна достовірність інформації, робота за формулою англійського суду: «говорити правду, одну лише правду й нічого, крім правди». Для політика ж характерно говорити правду, одну лише правду, але не всю правду. А ту інформацію, що може виявитися шкідливою для своєї партії, можна й приховати. Відома формула Рузвельта - «він, звичайно, сучий син, але це наш сучий син» - для правозахисника абсолютно неприйнятна.

 Нарешті, дещо менш ясний принцип скромності. На жаль, з’явилися

 люди, що називають себе правозахисниками, вони прагнуть побільше часу проводити на Заході; з’явилися організації, які називають себе правозахисними, що постійно влаштовують конференції з гомінкими бенкетами - в убогій країні, як на мене, це неприпустимо.

 Видається важливим підкреслити також принцип незалежності правозахисних організацій від держави. Вважаю, що правозахисні організації не повинні субсидуватися за рахунок держави й не повинні отримувати будь-які спеціальні пільги, крім загальноприйнятих для всіх НДО. Однак незалежність не має перетворюватися на конфронтацію. Мене бентежить прокурорський у ставленні до держави тон багатьох правозахисників, їх прагнення в усьому звинуватити владу. Джерело порушень прав людини - сама людина і ті структури, що їх вона створює. Та людям властиво відшукувати причини своїх бід де завгодно, крім як у самих собі. Зауважимо, що правозахисник не може не бути державником, оскільки права людини - це обов’язки держави щодо їх забезпечення. Як сказала одна відома американська правозахисниця, «без справедливих законів, незалежних судів і професіональних адвокатів боротьба за права людини - це просто елементарна боротьба за гласність: оприлюднення інформації про злочини в надії зачепити совість або принаймні викликати занепокоєння серед владних структур». Тому доти, доки держава спроможна на діалог, правозахисні організації повинні його вести. Характер діалогу визначають сформульовані вище принципи «чесного співробітництва неоднодумців» та задоволення інтересів усіх груп, а тема його - реальне забезпечення державою прав людини, пріоритет яких проголошено нашою батьківщиною. Україна прагне стати правовою демократичною державою, вона є учасником 16 з 25 міжнародних конвенцій ООН з прав людини, які стали внутрішніми законами країни, вона вiднедавна є членом Ради Європи, і це зобов’язує наслідувати в законодавстві та законозастосовчій практиці норми європейського права. I, незважаючи на всю декларативність цих заяв та дій, вони створюють підгрунтя для співробітництва. Тому стара формула правозахисту за тоталітарного періоду - «захист прав громадян від організованого насильства, здійснюваного державою», - повинна бути доповненою: «і сприяння державі у захисті прав громадян».

 Не менш специфічні стосунки правозахисних організацій з рештою громадянського суспільства, вони можуть бути далеко не безхмарними. Будь-яка НДО захищає інтереси певного колективу, конфлікти інтересів у суспільстві невідворотні, тож правозахисні організації за природою своєю повинні залагоджувати ці конфлікти. Фактично правозахисні НДО мають відігравати роль буфера між суспільством та державою й між різними громадськими групами. Можна було б порівняти їх із імунною системою організму громадського життя. При цьому, взагалі кажучи, не виключена ситуація, коли правозахисники відстоюватимуть інтереси держави у випадку експансії якихось радикальних структур громадянського суспільства.

 Чим же конкретно займаються й чим повинні займатися правозахисні

 НДО?

 Одним із головних завдань, як і раніше, залишається захист

 громадян, права яких порушені, громадське розслідування таких фактів, збирання та розповсюдження інформації про них. Цим займаються регіональні відділення Української секції Міжнародного товариства прав людини, багато регіональних правозахисних організацій Києва, Харкова, Львова, Одеси, Дніпропетровська, Донецька, Запоріжжя, Сімферополя, Севастополя, Маріуполя та інших міст України, регіональні відділення Всеукраїнського комітету оборони прав людини.

 Не менш важливо виявляти загрози для прав людини, й для цього необхідно вивчати тенденції розвитку суспільства, проводити соціологічні дослідження, вести експертизу законопроектів, збирати правдиву та об’єктивну, максимально достовірну інформацію про стан з правами людини й надавати цю інформацію всім, хто її потребує, в тому числі й міжнародній громадськості. Цю роботу постійно проводять Українсько-Американське Бюро захисту прав людини, науково-дослідний центр «Демократичні ініціативи», центр демократичних реформ «Демос», Український незалежний центр політичних досліджень, Київський центр політичних досліджень та конфліктології, Всеукраїнський комітет захисту дітей, Харківська правозахисна група, інформаційні агентства УНIАН, УНIАР та інші.

 Як уже відзначалося раніше, Україна є учасником багатьох міжнародних угод про права людини. Виявлення невідповідностей внутрішнього законодавства міжнародним зобов’язанням, модернізація законодавства, моніторинг законозастосовчої практики також уявляються досить суттєвими завданнями правозахисних організацій. Цим займаються Українська правнича фундація, Українсько-Американське Бюро захисту прав людини, Харківське юридичне товариство, фонд «Право для України» та інші організації. Слід відзначити, що міжнародні організації всіляко вітають подібну аналітичну роботу. Більш того, періодичні звіти держав-учасниць міжнародних конвенцій ООН в галузі прав людини повинні супроводжуватися звітами неурядових організацій, оскільки передбачається, що вони дають більш об’єктивну та добросовісну, ніж державні службовці, інформацію. Досвід подання такої доповіді до Комітету з прав дитини ООН, підготовленої низкою організацій під керівництвом голови Всеукраїнського комітету захисту дітей київського адвоката Наталії Петрової, довів, що таку практику можна лише заохочувати й вітати. Документи ООН щодо виконання Україною конвенції про права дитини сприяли розробці національної програми «Діти України», до праці над якою вперше в цій галузі були залучені громадські організації.

 Можливо, найголовнішим завданням правозахисних НДО є виховання громадянської самосвідомості, поваги до права й підвищення інформованості громадян про права людини. Патерналістського менталітету, властивого нашим людям, коли вірять не в силу закону, а в сакральну особу (царя, Генерального секретаря ЦК КПРС, президента тощо), яка вирішить усі проблеми, необхідно позбуватися. Необхідно також здолати дивовижну неусвідомленість громадян, державних службовців, депутатів та інших у галузі прав людини і, насамперед, тих, хто має відношення до права. На жаль, держава цим практично не займається, і низка громадських організацій намагається заповнити цю прогалину. Серед них - регіональні осередки української асоціації «Міжнародна амністія», Українсько-Американське Бюро захисту прав людини, Український центр прав людини, Українська секція Міжнародного товариства прав людини, Харківська правозахисна група та інші організації.

 ВИСНОВКИ

 Громадські організації в Україні слабкі й, за рідким винятком, непрофесійні, поки що вони не дуже суттєво впливають на стан справ у країні. Їх члени, зберігаючи патерналістський менталітет, ще не усвідомили необхідності цивілізованого тиску на державу, їм часто-густо не вистачає пасіонарності.

 Держава також абсолютно не готова відчувати себе служкою, вона поки що не сприймає громадянське суспільство навіть як рівного партнера по діалогу. I суспільство, і держава малоосвічені та провінційні. Разом із тим успіхи окремих організацій, допомога західних благодійних фондів, усвідомлення необхідності спільних дій, можливість отримання якісної вищої освіти дають надію на те, що третій сектор в Україні зміцнюватиметься, його роль та вплив зростатимуть.

 Поділитися